Задумливий, мудрий Юрій Щербак дивиться на нас і на увесь світ з обкладинки нової книги «ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА», виданої уже після його недавньої, фантастичної «ТРИЛОГІЇ ЧАСУ».
У книзі – вибрані ранні твори Щербака, твори його молодості – оповідання й повість «ХРОНІКА МІСТА ЯРОПОЛЯ», сотворені кілька десятиліть тому.
Це – ранній Щербак, але вже змолоду проникливий у саму суть життя, його дуалізм, світло й тінь, біле й чорне. Мабуть, не випадково з обкладинки книги-збірки молодих творів сумно дивиться на нас сивий мудрий чоловік, чимось схожий на Жана Габена з французького фільму «Двоє у місті».
Сивині Мудреця не соромно за свою молодість, йому боляче за увесь недосконалий світ!
Чому я пишу цей відгук?
Можливо – тому, щоб пробудити цікавість у ще більшого числа читачів до глибин творчості Юрія Щербака, щоб ширилось коло тих, кого автор називає «любі, довготерпеливі мої читачі».
Можливо – із вдячності за ті вражаючі картини життя й багатогранні прояви душі, які я бачив і фізично відчував, читаючи оповідання й сказання Юрія Миколайовича, за ті чисті почуття, які я переживав разом з героями його творів. Незважаючи на часом жорстокі сторінки життя, творчість Щербака є світлою й обнадійливою, хоч нерідко – гіркою і сумною, але усе ж таки наскрізь просякнутою Добром.
А можливо, просто не можу не писати – на мене діє якийсь невідомий, магічний і ще не досліджений «ЕФЕКТ ЩЕРБАКА», що заводить із Простору невидимі до часу кванти причетності до всього, що відбувається на Землі, відповідальності за усвідомлений вибір, будить від байдужості, пробуджує людське в людині…
Чому саме «Енциклопедія людської совісті»?
В оповіданні «ГАРМОНІЙНЕ НАТХНЕННЯ» (1984 р.) – одному з дуже зворушливих, хвилюючих оповідань – його герої, опинившись на концерті Антоніо Вівальді у Київській філармонії, кидають випадкові погляди на когось із присутніх у залі, немовби упізнають їх і крізь музику у них виринають спогади чи то про перше трагічне кохання, чи інша щемлива історія давно минулої, але від того не забутої молодості. І знову оголюються почуття, так і не стерті прожитим, а потім виявляється, що це зовсім не ті люди, історію стосунків з якими так хотілось би переписати, однак змінити уже нічого не можна. В уста (точніше – думки) інтелігентного, але з роками уярмленого життєвою прозою редактора енциклопедій, що втратив своє перше кохання, риючи протитанкові рви поблизу Жулян на початку ще тієї війни, автор вкладає такі слова: «І ще я подумав, що треба було б видати «Енциклопедію людської совісті» – книжку з порожніми, незадрукованими сторінками – і дати її кожній людині, щоб сама заповнювала її – змалку аж до самої смерті».
Уявляєте – кожен своїм життям заповнює білі, а значить ще безгрішні сторінки власної енциклопедії людської совісті, яку потім покладе перед воротами, що їх відкриває Святий Апостол Петро!
Після «ТРИЛОГІЇ ЧАСУ» Щербака (2012 – 2014 рр.), яка, цілком очевидно, заслуговує на Нобелівську премію в галузі літератури, а можливо – й миру, ми знову з Юрієм Миколайовичем і нашим молодшим другом, вишуканим інтелектуалом Олексієм пили каву у «Кофе Таймі» і він подарував нам нову книгу, яка ще пахла свіжою типографською фарбою, – книгу своїх ранніх оповідань і повістей «ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА» (К.: Ярославів Вал, 2015. – 576 с.).
Іронічно підписався: «Лауреат ШЕВЧуковської премії Ю.ЩЕРБАК, 23/02/2015». Я б з радістю погодився на заміну кількох букв у назві премії…
У книзі – 14 оповідань і одна повість. Час не зістарив їх, навпаки – відсіяв минуще. Бо вони – про вічне, яке тісно переплетене із земним, буденним, і якого ми не фіксуємо чи просто не помічаємо, увесь час кудись поспішаючи, забуваючи, що тільки у Природи горизонт постійно віддаляється…
Про що оповідання Щербака? Мабуть, у кожного є чи ще буде своя, особиста відповідь. Не наважусь і я щось узагальнювати, очевидно тільки, що вони – про наше з вами життя, про ті його моменти й миті, яких зазвичай не помічаємо, але які тим не менше підсвічують сенс появи на світ, вказують на прояви душі, звичайно ж, «у кого вона є…» (В.Висоцький).
Місцями оповідання й повість навіюють літературні стилі Чехова з його точністю й лаконічністю, Шукшина – з його відвертістю й оголеністю болю, Коельйо – з його простою яскравістю складного, чи Гессе – з його духовною глибиною, філософською досконалістю і витонченістю.
Але це – Щербак, у творчості якого переплелися просте й вічне, буденне й магічне, людське й божественне і вийшов його власний, ні на кого не схожий стиль – стиль образів…
І справді – ти ніби й не читаєш, а дивишся захоплюючий багатосерійний фільм-розповідь з різними героями, часто дуже несподіваними.
Бувають моменти у прочитанні-перегляді цього безперервного фільму-одкровення, коли ти просто зупиняєшся й кладеш не закриту книгу аркушами вниз, вражений, розчавлений, схвильований – невже один автор може стільки підмічати, стільки знати, так писати…
От і в першому оповіданні «АВЕ МАРІЯ», написаному півстоліття тому (1963 – 1971 рр.), героїня – молода сільська жінка Марія, мати двох дітей, опинившись на межі «горизонту» через втрату крові, на порозі районної лікарні промовляє прості слова (з типово українською покірливістю долі), в яких бачиться таке чисте, сільське, генетично покірливе прийняття долі і від яких щемить душа: «Ти вибач, Миколо… Дітей жалко…».
Тут чомусь спливло Шевченкове: «Чи винна голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив?» («ПРИЧИННА», С.-Петербург, 1837 р.).
А в кінці оповідання – діалог чоловіків, ніби й ні про що, перемежовує молитва, що хрипло доноситься з приймача старого «іржаво-підзолистого кольору ЗІМу»: «Аве Марія грація плена… Аве Марія грація плена домінус текум… Аве Марія грація плена домінус текум… Амен».
І так хочеться, щоб ця по земному свята жінка жила, ні перед ким не вибачаючись, народжуючи й виховуючи дітей…
І й я начебто теж там був присутній, сидів на сірому потертому від мішків картоплі задньому сидінні закуреного ЗІМу, де кашкетом була прикрита стара масна пляма, бачив усе це, чув молитву, але уже не з хриплого приймача, а з Неба – світлу й чисту…
Або мовчки принишк, боячись ворухнутися, за кулісами поруч з визнаним, модним художником А., можна сказати – метром, і, затамувавши подих, слухав хвилюючу промову його дружини, яка, відкинувши тепер уже всі умовності, зізнавалася в любові й, здається, не лише до творчості іншого, усе життя одинокого художника – їхнього інститутського одногрупника, на прощанні з ним…
«Чуючи голос дружини, А. намагався пригадати її обличчя, і не міг. Звідки в цієї старої, змученої життям жінки, колись гарної, а тепер занедбаної, – вона навіть не фарбує волосся звідтоді, як син пішов до армії, – сивої, що курить весь час, малюючи свої бездарні дитячі картинки, від чого випадкові її поцілунки гірко тхнуть, – звідки в неї взялися ці слова і ці пристрасті? Ніколи А. не чув від своєї дружини нічого подібного. Щоправда, розмовляли вони останнім часом дуже рідко. Вся її промова – як негатив: усі лінії на ньому білі, а надрукуйте, все стане чорне, зовсім інше». («ВИСТАВКА», 1985 р.).
Читаючи далі («ЩАСТЯ», 1983 р.), я бачив, як лежав на підлозі у фінському костюмі й дивився у стелю ще нової зовсім порожньої кооперативної квартири на Русанівці, доцент-отоларинголог, розкинувши руки від щастя, «почуваючись альпіністом, котрий тільки-но зійшов на Еверест… Одначе він неправий, порівнюючи себе з ними, адже це були люди з чужого, ворожого Птусі світу. Навіть обличчя в них були незбагненно-щасливі, гидко було дивитися на незрозумілу радість цих худих, сильних красунів», бо вони не мали ні румунського гарнітуру з м’якими кріслами, поставленими одне-на-одне, оскільки вільного місця у старій квартирі вже не залишалося, ні багато чого з тих скарбів, що нагромаджувалися роками у старій квартирі доцента, який віртуозно видаляв гланди у дітей. А потім спостерігав, як герой тут же на новосіллі у сусідів по будинку танцював танго з стрункою дівчиною у білих джинсах, із світлим довгим волоссям. «Йому здається, що життя його починається спочатку, що він не товстий, низенький на зріст, лисий, сивіючий, обережний доцент, повільний і нудний, якого побоюються на кафедрі, такий він правильний, а легкий у рухах молодий хлопець, дотепний, вільний, бажаний у будь-якому товаристві, немає в нього ніякого минулого, все ще попереду, ще ніяких жінок він у своєму житті не знає, тільки Марину, яку побачив уперше, одразу з першого погляду закохався. Марина танцює, побожно заплющивши очі, мила така, тонка й довірлива, від неї пахне французькими парфумами «Кліма», він пізнав цей запах, бо колись купував Ніні, але тій запах цей не личив, бо не може будяк пахнути, як троянда». Він «знищив своє минуле ще одним фужером коньяку», вийшов із квартири і пішов до нічного Дніпра назустріч своєму невідомому майбутньому…
На одному подиху я дивився усі 15 серій-балад із «МАЛЕНЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ» (1973 р.). І дивувався – звідки ця мудрість у ще зовсім молодого автора, звідки цей зовсім інший погляд на звичні, усталені речі (як, наприклад, Олімпійські ігри: «Я вважаю несправедливим, коли на Олімпійські ігри запрошуються найсильніші, найщасливіші, найздоровіші люди землі. Ці люди щасливі й без Олімпіади… Я посилав би зовсім інших людей, для яких стадіон є чимось недосяжним, таким, про що вони навіть мріяти не наважуються…»). Звідки ця здатність проявляти стільки образів крізь прозору плівку замерзлого у лісі «Маленького Синього Ставка, де саме посередині висвічувало червоне яблуко. Я опустився навколішки й наблизив обличчя до холодної сяючої поверхні льоду. Яблуко, листя й стебла трави існували в іншому світі, безмежно далекому від наших галасливих забавок, він був поруч, цей світ, але торкнутися до нього ти не міг».
Відповідь на ці запитання (без знаку запитання!) дає сам автор: «Коли хочете знесмертити себе й зупинити час, – пишіть оповідання. Коли хочете знесмертити людей, які вас оточують, – пишіть оповідання. Замішуйте слова, наче глину, й творіть із цієї первісної матерії важку словесну плоть, де все – правда, точна й незаперечна…
Це все так, без цього, без цієї проймаючої точності кольорів і деталей не буває прози, але не забудьмо й про людину. Ось найбільша таємниця, найбільша мінливість, найбільша галактика, найбільша невизначеність – людина. Та перш ніж озброїтись телескопами, перш ніж вирушати на підбій далеких галактик, придивімось до себе. Перш ніж виголошувати вирок комусь, виголосімо вирок собі.
Все, що я пишу тут, як і в більшості своїх оповідань, пишу про себе. Все добре і все погане, все високе і все брудне, все брехливе і все правдиве – все це належить мені, все це моє. Той, хто починає писати про інших, не зрозумівши самого себе, приречений на поразку.
І ніколи не забувайте про сни. Часто в снах прокидається приспана людська совість. Колись хтось напише «Книгу снів» – і це теж буде велика правда про людину». («МАЛЕНЬКА ФУТБОЛЬНА КОМАНДА», 1973 р.).
Юрій Щербак – великий майстер літературних образів.
Його оповідання і сказання написані не лише словами, а й наповнені образами, майстерно складеними у досконалі літературні твори, а власний стиль – глибокий, точний, об’ємний, несподіваний, іронічний (додам пошепки – місцями витончено еротичний), – є по своєму індивідуальним і досконалим. Але, читаючи, цього не помічаєш. Натомість – увесь час бачиш Образ, який майстерно виписує автор.
Так пишуть (саме пишуть!) Великі Художники, на чиїх полотнах чи образах не помічаєш ні фарб, ні їх кольорів, а бачиш, як тремтить сльозинка в старечих стомлених очах «Святого Петра» пензля Великого Рубенса, чи розгортається небесно-земна драма на великому полотні Олександра Ісачова «Смерть Хрестоносця»…
Так і в оповіданнях-образах Щербака відкриваєш усе нові й нові фарби, шар за шаром, і глибині цій немає меж.
І ще – в образах, намальованих Щербаком, оголюються лики життя і оскали його (життя) візаві. І у ці моменти оголюються людські почуття, вони міняються, втілюються у різних гранях образів, і ти знову й знову до них повертаєшся, намагаючись зрозуміти, але вони залишаються недосяжними, бо змінюються разом із сприйняттям Світу. А у той же час відбуваються постійні віртуальні зміни Світу, його Творення і Співтворчість, у якій кожен може взяти участь сам, писати власну енциклопедію людської совісті, але потім не повинен ні на кого нарікати.
Вражає глибоке знання усіх граней і відтінків життя. Як художник інтуїтивно змішує різні краски, так майстер літературних образів змішує різні відтінки життя, яких ми часто не помічаємо за буденною суєтою.
Крізь цю призму життя хотілося б привернути увагу майбутніх, сподіваюсь – численних «любих, довготерпеливих читачів» Юрія Щербака – до просто феноменальної повісті «ХРОНІКА МІСТА ЯРОПОЛЯ» (Передмова – 2000 р., Післямова – 2006 р., Фінальне сказання – 1968 р.).
Автор, прикинувшись дуже старим, можна сказати – древнім істориком, чиє «…тіло стомилося од нескінченного кружляння по землі, од вітру, холоду, спеки, серце працює з перебоями і ледве витримує сонячні збурення та іоносферні катастрофи», вписує в енциклопедію нашої з вами землі «хроніку» (я так і не дав собі відповідь – це історичний чи медичний термін) минулого й історію прийдешнього.
«Ось чому сиджу тепер я за письмовим столом у порожньому моєму будиночку. За вікном вітер посвистує, льодяна папороть зростає на шибках, сніги наче хтось полив синькою, земля до ночі вже повертає. Я схилився над білими аркушиками паперу, залишаючи на них ламані старечі рядки…».
У «ХРОНІЦІ МІСТА ЯРОПОЛЯ» дванадцять сказань, «переднє слово до читачів моїх благочестивих, коїх заради ся історія була написана», післямова і фінальне сказання.
Сам автор визначає їх так: «Сказання історичні, що правдиво змальовують і науково витлумачують різні події, звичаї, міфи, легенди, плітки і химерні факти та житія видатних городян міста преславного українського Ярополя у столітті від народження Христа двадцятому».
Кожне сказання Щербака – окрема історія, несподівана, приголомшлива, вражаюча, автор змішує віки, горизонти, долі – й усе це пронизане безмежною любов’ю до свого стражденного й водночас величного краю, до людей, до України-Русі («Ярополя»).
Прочитайте чи, точніше, продивіться й ви ці сказання, цю повість про нашу з вами землю, наше коріння, наших предків, сучасників і нащадків, можливо, тоді й ми краще зрозуміємо суть давніх Шевченкових питань: «Один у одного питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?» («ОДИН У ДРУГОГО ПИТАЄМ…», Орська фортеця, 1847 р.), і задумаємось – що відповісти, що обрати для себе, куди і як іти далі?
Ці слова нашого Великого Пророка взяті епіграфом до «ХРОНІКИ МІСТА ЯРОПОЛЯ». Юрій Щербак дає на вічні Шевченкові питання свої, відверті, правдиві відповіді.
А ми – кожен окремо й усі разом – що скажемо ми?
Наприкінці «МАЛЕНЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ», «коли всі ми зібралися на Великому Стадіоні, пофарбованому у колір хмар» («ХРОНІКА…)», де уже нікого не турбують буденні проблеми, автор пише: «Я подумав про те, що ми стоїмо – не тільки ми, маленька футбольна команда, а й… ще багато-багато людей – ми стоїмо, взявшися за руки, й ніхто не розірве цей вічний ланцюг – ніяка смерть і ніяка ненависть. І ми вже не маленька футбольна команда, а – людство».
І тільки кожен сам має дати відповіді на одвічні, непрості питання власноруч заповненими сторінками з особистої енциклопедії не приспаної людської совісті, а усі ми разом – з «Енциклопедії України-Русі», яку з такою любов’ю творить Юрій Миколайович Щербак.
Василь ШЕВЧУК, професор, доктор економічних наук, міністр екології України (1998…2003 рр.), вдумливий і вдячний читач Юрія Щербака
9 липня 2015 р.
Posted in: Щербак
