Епіграфом до книги взято слова з Об’явлення Іоанна Богослова: «І зчинилися блискавки, голоси і громи, і стався великий землетрус, якого ще ніколи не було, відколи живуть люди… І розпалося велике місто на три частини; розвалилися й міста народів. І зник кожний острів, і не стало гір» (16:18-20).
На презентації книги, що пройшла при переповненій залі в Музеї літератури, Юрій Миколайович, вдягнений, незважаючи на літню спеку, за дипломатичним етикетом у темний костюм, білу сорочку й темну краватку, наприкінці свого заключного виступу, коли нібито вже все сказали про нього і про його книгу визнані й по-справжньому музейні метри літератури, промовив, вірніше вигукнув, долаючи спазм від хвилювання, що стиснув горло (і не тільки в нього): «Бороніть, захищайте свою Україну! Якби я був хоч таким, як коли зірвався Чорнобиль, я б взяв автомат…», але тут підступний спазм усе ж таки перейняв його слова, сказавши набагато більше від вимовленого з таким стражданням і болем.
Це робить за автора його документально-фантастичний роман. Перший раз я читав «Зброю…» на одному подиху – сюжет настільки захоплює, що весь час хочеться йти далі й далі, незважаючи на пізній час, тим більше, що усі ті події відбувалися на наших очах і ми самі були їх свідками й учасниками. Багатьох персонажів знали й знаємо особисто, хоч прізвища їх трохи, щоб можна було усе ж таки впізнати, змінено у книзі.
Другий раз я зчитував «Зброю…» з Простору, і відкривалися нові й нові грані (наче з унікальної, вирізьбленої на дереві тонкими гранями з двох боків Чернігівської ікони Спасителя, де, якщо дивитись з одного боку – бачиш передчуття невимовних страждань на лику Богородиці, а глянеш з іншого – і відкривається момент розп’яття Сина Божого, що його уже побачила Божа Мати), і магічно прокручувалися в уяві майстерно виписані образи, з яких проявляється Задум Того, Хто водить рукою великих художників і письменників (Юрій Миколайович традиційно пише свої твори від руки).
Перше враження – це фантастично-документальний роман, безпристрасно правдивий літопис сьогодення. Але не лише фотографічно точний, а вже осмислений, з відстані років так у п’ятдесят, що перегукується з «міражами 2077 року». Безжально точні оцінки драми, що розігрується на наших очах, ролі очільників України, Росії та інших держав і їх майбутнього місця в історії, яке не залежатиме ні від довжини рахунків в офшорних банках, ні від зібраних на землі скарбів, відкладених за кордоном для безбідного життя розбещених нащадків, які все одно не зроблять їх щасливими. Бо, можливо, щасливішими від них стали ті герої, хто віддав своє життя за волю на Інститутській у 17 років і був покритий синьо-жовтим стягом на Майдані.
Точний, як у колишніх лікарів, діагноз суспільної хвороби цілого народу. «Ці люди не розуміли, що такі хвороби, як проказа, не можуть бути вилікувані за кілька днів. Але і миритися з ними далі не можна.
Розкриття таємниць попередньої влади, яка побудувала посередині Європи кримінально-клептократичний режим, зруйнувало останні українські міфи…
Не встигли нові революціонери-реформатори всістися в ще теплі від попередників владні крісла, як суспільство дізналося про тягле існування тіньового уряду олігархів, що й далі таємно керували країною, грабуючи залишки її багатств. За ними невідступно слідували гієни меншого калібру, які не збиралися переходити на вегетаріанські харчі.
Ця глибока тріщина в суспільстві, яке мріяло про очищення та встановлення європейських правил гри, стала причиною все більшого недовір’я між владою і народом… Влада не розуміла, що обманути можна виборців, а не народ» (с. 216-219).
Ознаками наближення Судного дня була не тільки війна, а й «зневіра і розчарування: тотальне, всеосяжне розчарування українців бандитською державою попередніх правителів, яка вперто не бажала вмирати навіть після Майдану… Молоді люди питали: за що нас кличуть воювати? (с. 129).
Оце «питали» викликало згадку про питання Шевченка 170-літньої давнини: «Один у одного питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?».
Юрій Щербак дає таку відповідь: «Україні найбільше потрібна була єдність. Історія вимагала від нації нових лідерів…, кого не звабили золоті міражі, хто готовий був покласти життя в ім’я України. Країна чекала українських Пілсудських, Черчиллів, де-Голлів, Моше Даянів, Ататюрків» (с. 219).
Автор, не втрачаючи часу, дає свій план розвитку заради порятунку країни, яким він реально мав би бути. «Зброя Судного дня» – це, без жодного перебільшення, громадянський подвиг Юрія Щербака.
Юрій Миколайович добре розуміє, що його твори, як людини неймовірно інформованої, допущеної до багатьох державних таємниць, стають об’єктом прискіпливого аналізу розвідок не однієї країни – і тим не менше пише документально-фантастичний роман про начебто таємне відтворення ракетно-ядерної зброї, коли вирішується доля України. І дає покроковий алгоритм створення зброї для відстрашення Армагеддону.
Що це – знання справжнього стану речей чи тільки фантазії, до речі, не тільки письменника й дипломата, а й державного діяча і вченого з широкими академічними зв’язками?
Відповідь на хвилююче багатьох питання відкривається у діалозі з «президентом Ізраїлю, легендарним 91-літнім Шимоном Пересом – найстарішим на Землі главою держави», який (діалог) насправді був, коли Юрій Щербак працював послом України у цій постійно воюючій за своє існування державі.
Мені теж випало бачити й чути цього «біблійного старця з пергаментною засмаглою шкірою, височезним чолом, оточеним щільним йоржиком його волосся, і живими карими очима» на Йоганнесбурзькому саміті зі сталого розвитку, де він розпочав свій виступ словами: «І узяв Господь Бог людину, і оселив її в Едемському саду, щоб доглядала його й оберігала…». А завершив простим питанням до лідерів 197 країн планети: «Коли починається день і закінчується ніч?», і сам дав відповідь на нього давньою притчею. Кожен мав би дати собі таку відповідь, або хоч би підглянути у мудреця.
Найбільше запало в душу одного з персонажів, а можливо, й самого автора «Зброї…» не те, «що Перес народився в Білорусії, що знав сім мов, серед яких – вільно володів арабською, не те, що пристрасно любив поезію і сам писав вірші, що працював на дванадцяти міністерських посадах і двічі був прем’єр-міністром Ізраїлю, а те, що в 1960 році започаткував Ізраїльську ядерну програму і став ініціатором створення ядерних центрів «Нахаль Сорек» і «Дімон».
Організувавши наукове бюро, Перес перетворив його на центр науково-технічної розвідки, яка налагодила отримання надтаємної оборонної інформації від ядерних країн. До 2000 року за кількістю одиниць ядерної зброї Ізраїль посідав шосте місце у світі – 100-200 боєзарядів».
Україна у 1991 році була ТРЕТЬОЮ ядерною державою в світі, перевищивши ядерні сили Великої Британії, Франції та Китаю разом узяті. Тактична ядерна зброя нараховувала 2465 ядерних боєзарядів. Стратегічна зброя складалася з 176 міжконтинентальних балістичних ракет з 1240 ядерними боєголовками. Крім того, стратегічні ядерні бомбардувальники, що базувалися в Україні, призначалися для доставки 600 крилатих ракет далекої дії з ядерними боєголовками (с. 46).
Україна першою і єдиною з ядерних держав світу віддала свій надпотужний ядерний арсенал, вартість якого перевищувала сотні мільярдів доларів.
«В результаті шантажу з боку Росії та США 5 грудня 1994 року в Будапешті було підписано меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», згідно з яким Росія, США і Велика Британія гарантували Україні збереження суверенітету і територіальної цілісності взамін за її приєднання до ДНЯЗ. Це був обман глобального масштабу» (с. 48).
«Ваша війна дуже схожа на те, з чим має справу Ізраїль, – зауважив Перес. Це не традиційна війна двох держав і двох армій. Ізраїль, правова держава, змушений постійно вести війну з терористичними формуваннями, які не визнають ніяких законів, жодних правил.
Взагалі, мені здається, що Україна занадто розраховує на підтримку світу. У 1948 році, коли розпочиналася війна за незалежність, Ізраїль був самотній. Нас звідусіль оточували вороги і ми перемогли тільки завдяки самовідданості та єдності… Я знаю, що у вас був свій Голокост. Голод. Невже це так і не об’єднало українців? Я бував в Україні і знаю, яку розкішну землю дав вам Бог. Але ми теж любимо свої пустелі і своє каміння. Бо колись Господь поклав руку на плече нам, і сказав: «Ось твій дім. Захищай його».
На питання посланця з України: «Вашу єдність і рішучість, мабуть, підсилює ядерна зброя…», Перес розсміявся і розповів невеличку історію, «коли мій добрий друг Амрі Мусса – екс-міністр закордонних справ Єгипту і генеральний секретар Ліги арабських держав попросив звозити його в Дімону і показати виробництво ядерної зброї. Я сказав йому: «Дорогий Мусса! Якщо я повезу тебе туди, і ти нічого не побачиш – ніякого виробництва, ніякої бомби, – ти станеш для нас небезпечним. Розмови про ядерну зброю – це важливий елемент стримування, відстрашення. Це – як оповідання єврейських пророків про гнів Господній, про Судний день…» (с. 38-41).
Чи не заради такого ж стримування і відстрашення «вигадав» свою «Зброю Судного дня» Юрій Щербак?
А, може, й не вигадав, бо далі вкладає в уста одного з персонажів «Зброї…» – академіка, колишнього куратора оборонно-промислового комплексу, соратника президента такі слова: «Науково-технічний потенціал, досвід, нагромаджений у процесі подолання Чорнобильської катастрофи, дозволять нам досить швидко створити ядерну зброю. Враховуючи ізраїльський досвід, це має бути зброя не для війни, а зброя відстрашення. Зброя помсти. Зброя останньої надії» (с. 42).
Ще раніше автор попереджав: «Щоб уникнути катастрофи, треба шукати нові шляхи побудови суспільства. Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все – так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина – навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, – втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини» (Час смертохристів: міражі 2077 року, с. 450).
У «Зброї Судного дня» Юрій Щербак спростовує ще одну, здавалося б, непохитну істину:
«І нехай не кажуть прекраснодушні публіцисти, що народ «ніколи не помиляється», що «особа народу священна».
Народ помиляється, а більшість ніколи не знаходить істину.
Не помиляються лише одиниці – люди совісті, пророки, апостоли, філософи, інакодумці, генії, які гинуть раніше за всіх» (с. 128-129).
Вихід у відкритий простір людської цивілізації найперше призводить до роздумів про Бога. Так, у романі брати-близнята – Борис і Гліб, перший з яких став ігуменом Лукою Михайлівського Золотоверхого монастиря, що вдарив у дзвони вперше через декілька століть після монголо-татарського нашестя (чи не для цього він був відновлений у незалежній Україні?), відкрив брами битим і пораненим на Майдані, другий – полковник ЗСУ, що повернувся з фронту, поранений, для підпільного командування військовим сегментом проекту «Рось» з відновлення ракетно-ядерної зброї – ведуть вистражданий кожним по своєму діалог про релігію і про Бога (с. 167-171).
«Глібе, ти мусиш розуміти, що це не просто російсько-українська війна, все набагато глибше, – продовжував ігумен Лука. – Це війна між двома релігіями: релігією держави, яка поневолила свою церкву, яка заволоділа тілами й душами своїх підданих, на небесні престоли всадовила ненависть, рабську покору і жорстокість. І наше православ’я – релігія вільних людей, які сповідують Христові ідеали любові, прощення, спокути власних гріхів…
– Твоє християнство застаріло. Потрібне нове християнство – з мечем.
– Ти помиляєшся, брате, щодо християнства. Воно не таке примітивне, як тобі здається. В одному зі своїх послань апостол Павло сказав: «Все за Законом очищається кров’ю, і без пролиття крові немає прощення». Пам’ятай, що сказав Господь: «У мене помста, і я відплачу». Він – а не ти (с. 167-171).
– Твій Господь запізнюється зі своєю помстою. Часом я взагалі думаю – а чи є Бог на небі? За що він нас так карає? Чому гинуть наші кращі люди?
– Господи, Глібе, бідний мій… що в тебе в душі? Ти хоч колись сповідався?
– Оце моя сповідь перед тобою.
Ігумен заплакав по-дитячому, як колись, коли його ображав несправедливо Гліб. Той встав, зачепивши краєм столу поранену ногу, і незграбно обійняв брата» (с. 171).
У Біблії сказано, що під час Судного дня людей (воскреслих і живих) буде суджено за їхніми вчинками, і Божий присуд означатиме для них або вічне життя, або знищення (Об’явлення 20:12, 13). Судний день не буде короткочасною подією, яка триватиме всього 24 години.
На перший погляд видається, що Судний день у «Зброї…» Щербака – це війна, агресія, яку можна й треба відстрашити ракетно-ядерною зброєю.
Проте Судний день у романі – різноликий, не раптовий, і зовсім не день, а стан, процес, коли ментальні гріхи людей і народів переходять чи можуть перейти в гнів Господній і кожен отримає свій присуд.
Судний день – це не тільки Армагеддон третьої світової війни, яка, за оцінками автора, вже розпочалася: «2014 рік увійде у світову історію навічно – як рік початку Третьої світової війни, хоча мало хто повірив у це одразу…
На українські мирні землі увірвалася світова історія в її найтрагічнішій формі – формі війни, урагану вогню та крові.
Руйнівний стовп усесвітнього торнадо перемістився з азійських, близькосхідних і африканських периферій знову в Європу, нагадавши про 1914-й та 1939-й роки.
Україна опинилася на межі загибелі» (с. 7-13).
«Зброя Судного дня» написана, вірніше, сотворена Юрієм Щербаком ще в більш досконалому, ніж раніше, витонченому, його власному Стилі Образів. Кількома мазками автор так змальовує образи, що начебто бачиш їх наяву, не помічаючи скупих, точних до дрібниць, енергетично наповнених рядків тексту, і відчуваєш усю глибину емоцій, що звідкись піднімаються мимоволі.
Так, лише кількома абзацами змальована вся картина життя генерал-полковника Голубка В.Ф. (командувача ракетної армії) та його сім’ї – дружини, яка «з’єднувала всі строкаті епізоди їхнього життя в один простір, бо мислила не категоріями держави чи бойових характеристик ракет, а тим вічним, що становило вищу мету її існування: життям дітей» (братів-близнят Бориса і Гліба) – від розповідей матері про те, що на місці пам’ятника Леніну на Бессарабці у 1941 році німці поставили шибеницю, щоб вішати партизан і саботажників; через цілісну і звитяжну біографію, яка «перетворилася на міраж – набір нічим не пов’язаних спогадів про неіснуючих вже людей і зниклі країни й стала купкою пожовклих паперів, старих дипломів, стемнілих від часу радянських орденів і значків»; до самотнього існування без сенсу.
«Діти виросли, мати померла. Життя Голубкове скінчилось» (с. 76-77).
У «Зброї Судного дня» стиль образів Щербака доповнився загальною філософією Усесвіту, від чого образи набули нових проявів…
Скупішим став сивий Щербак на емоції, коротшими стали тонкі, ніжні прояви душі, які так хвилююче були притаманні його раннім творам. Але водночас ці короткі й скупі емоції наповнились якимось іншим смислом, коли батько каже синові: «Ми живі, ми разом…, а все це… – це просто жалюгідна побутова суєта дрібних людей, яких переважна більшість. Іноді мені здається, що життя придумали дияволи, аби мати щастя побачити, як вмирають ангели» (с. 204).
Що тут ще додати? Єдине – що такими одкровеннями пронизані буквально кожна сторінка книги, і неможливо все процитувати. Очевидно, скупість на емоції – не зовсім точне визначення, коли йдеться про безмежні відтінки життя, безкраї знання й незрозуміло звідки явлену спостережливість автора і філософське узагальнення прожитого, бачення складного за простими речами буденного життя.
«Щастя, перетворюючись на спогади, перестає бути щастям, бо приносить біль» (с. 203), – так, по-філософськи, може зізнатися тільки мудрець, що пережив і прийняв неминуче, як Сократ узяв чашку цикути.
Тим не менше, образи Щербака, незважаючи на часом їх драматизм і трагічність, є добрими й чистими, вони наповнюють нас світлом, залишаючи в душах менше місця для тіні. Це – як такі ж світлі фільми Ельдара Рязанова, геніальні образи-перевтілення Богдана Ступки, чи Джоконда Леонардо да Вінчі у Луврі, з її досі не розшифрованою посмішкою (а, може, усмішкою), одна, у величезній залі, де немає поруч нікого й не може бути, самотня й магічна, як вічний і невловимий Образ Праматері Світу з «Нарциса і Златоуста» Германа Гессе.
Автор завершує роман питанням-передбаченням: «…не ця бомба вирішить долю України, а воля Господня – те, чого не можемо передбачити? Він боявся того, чого не міг уявити» (с. 352).
І вже зовсім після завершення свого документально-фантастичного роману «Зброя Судного дня» Юрій Миколайович від руки внизу сторінки дописав «Від автора: Лише одну істину несе текст, створений уявою автора: будь-яка вигадка може стати правдою. Навіть Судний день».
Василь ШЕВЧУК, екс-міністр охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України, доктор економічних наук, професор, голова Українського товариства охорони природи
12 жовтня 2016 р.
Posted in: Щербак
