«Сучасна батарейка сама по собі набагато менш шкідлива, аніж це було раніше. Але якщо викидати її у смітник – це злочин перед довкіллям, то це і величезне марнотратство. Викидати кожного дня тонни ресурсоцінної речовини, для того, щоб потім цю речовину добувати – це неправильно», – розповідає директор Інноваційного центру ДП «Аргентум» Тарас Когут.
Два з половиною роки назад на цьому підприємстві, розташованому в центрі Львова, спробували навчитись переробляти батарейки. Сьогодні у лабораторно-промислових умовах там успішно реалізовують цей проект. Втім, обсяги переробки дуже малі, вони не охоплюють навіть використані батарейки у Львові.
«Ми поставили собі завдання з’ясувати, що можна робити з батарейок. Ми починали з дуже складних хімічних проектів і завершили дуже простим, на якому зараз зупинилися – це подрібнення, яке дозволяє нам отримувати залізо, цинк і суміш, яку сьогодні використовують в металургії. Тепер стоїть питання як цю суміш продавати», – каже Тарас Когут.
З реалізацією цинку та заліза проблем немає, а щоб продавати суміш металургам, в підприємства замало обсягів, аби зацікавити покупців. Сьогодні утилізацією на підприємстві займаються кілька працівників-ентузіастів, для яких цей проект більше хобі, аніж робота. Втім це одне з не багатьох підприємство в Україні, яке хоч і в зовсім малих масштабах, але працює з використаними батарейками. За умови ритмічного постачання відпрацьованих батарейок на підприємстві можуть промислово переробляти близько 250 кг на день.
Директор «Аргентуму» стверджує, сама переробка відпрацьованих батарейок не є проблемою – технології відомі, виробництво легко запустити. Проблемою на сьогодні є збір батарейок та їх логістика. Збирати відпрацьовані батарейки мають по всій Україні, а для їх переробки достатньо одного заводу.
Хто у грі?
Єдиної думки про те, як в Україні має функціонувати система збору відпрацьованих елементів живлення серед науковців, чиновників, громадських активістів сьогодні немає. Одні вважають, що організувати та контролювати цю систему має держава, інші – категорично проти. Сходяться в одному – відповідальність за переробку відпрацьованих предметів вжитку, і це стосується також холодильників, телевізорів, мобільних телефонів, люмінесцентних ламп, повинна бути на виробниках.
«Будь-який підприємець, що приходить на ринок зі своєю продукцією, має супроводжувати цей товар до моменту потрапляння його на завод з утилізації. Тобто виробники та постачальники повинні взяти на себе фінансові зобов'язання щодо збору, перевезення, зберігання і переробки поставленої продукції», – каже Тарас Когут.
Він належить до категорії, яка вважає, що постачальники батарейок повинні створити в Україні організацію, метою якої має бути не заробіток грошей, а супроводження свого товару. Це своєрідний фонд, в який підприємці відраховуватимуть кошти для оплати послуг збирання електронних відходів, їх перевезення та переробку на підприємстві.
Магазини, які реалізовують батарейки і товари з акумуляторами, також повинні розмістити в себе скриньки для їх збору. Державі Тарас Когут відводить лише роль контролера, не довіряючи навіть ролі модератора інтересів. Координувати інтереси сторін, впевнений науковець, має авторитетна громадська організація національного рівня.
«До постачальників батарейок ми приходили з простою ідеєю, казали їм: створіть такого суб’єкта, якого ви будете контролювати і де будете призначати керівника, хай це буде неприбутковий суб’єкт і повішайте на нього проблему утилізації ваших батарейок. Завезли десять вагонів батарейок, нехай ваш суб’єкт покаже громадськості, що він цих 10 вагонів зібрав і передав на переробку», – розповів Тарас Когут.
Він впевнений, якщо процес збору та переробки координуватиме держава, не буде ані грошей, ані переробки. Як приклад, Когут каже про податок на бензин, який водії відраховують на ремонт українських доріг, але через корупцію в Україні тотальне бездоріжжя.
Втім, інша група стверджує, що збудувати систему поводження з відпрацьованими електронними предметами вжитку в обхід держави не вдасться.
«Повинен бути спеціальний фонд, повинен бути податок на електроніку, який сплачуватимуть імпортери та виробники. Без цього ми системи не реалізуємо. Екологічного фонду буде замало для того, щоб здійснювати утилізацію», – впевнена працівник управління екології Львівської міської ради Оксана Війтик.
Такий сценарій передбачає створення державного фонду, який наповнюватимуть виробники електронного та електричного обладнання. Зібраними грішми розпоряджатиметься держава. Таким чином в руках чиновників будуть усі етапи роботи галузі, починаючи з вибору фірм, які збиратимуть відпрацьовані предмети вжитку, до підприємства, яке їх утилізовуватиме.
Втім, сьогодні виробники, м'яко кажучи, не поспішають оплачувати утилізацію завезених в Україну батарейок. Адже робити такі відрахування їх не зобов’язує українське законодавство. «Ми розробили цілий ряд пропозицій для постачальників, ми знайшли майданчик на високому рівні, щоб посадити їх за круглий стіл, але нам цього не вдалося зробити тому, що бізнес не йде сьогодні на діалог. Виробники розуміють, що рано чи пізно їм доведеться платити за переробку, але сьогодні вони не готові брати на себе відповідальність за супроводження свого продукту з простої причини – це витрати», – каже Тарас Когут.
Дорогу індустріальним паркам
Найкращим варіантом для розміщення виробничих потужностей з переробки електронних предметів вжитку є індустріальні парки. Це промислова зона ідеальна для інвесторів, адже місцева влада створюватиме на цих територіях максимальні умови для входження бізнесу. Такі технопарки мають з’явитися у Львові, Яворові, Новому Роздолі. Кожен із них сьогодні потенційно має шанс стати центром переробки. Втім, і в цій сфері працює головний принцип інвестування – бізнес повинен приносити дохід. А бізнес, побудований на переробці електронних відходів буде вигідним лише за умови необхідних об’ємів. Проте з цим проблем бути не має. Україна і Львів, зокрема, це величезна база сировини. І як показує європейський досвід, на який традиційно покладаються українці, починаючи нові проекти, підприємства з переробки є успішними і прибутковими капіталовкладеннями.
Вплив громадського суспільства та громадський контроль на розбудову цієї сфери в Україні важко переоцінити. Адже запрацює галузь, чи ні, залежить від свідомості українців: будуть вони і надалі викидати батарейки у смітники, чи у спеціальні скриньки?
Суспільний запит на правильне викидання відпрацьованих батарейок сьогодні є і він досить високий. Саме громадські організації здебільшого ініціюють збирання батарейок: вони організовують акції у школах та університетах, встановлюють скриньки для збору в магазинах. Але це точкові дії. По всій Україні сьогодні є лише 600 пунктів збору відпрацьованих батарейок, тоді як в сусідній Польщі таких 26 тисяч. Зокрема у різних куточках Львова встановили 80 скриньок. Однак, зібрані в Україні батарейки просто відвозять на зберігання, у кращому випадку їх продають на утилізацію за кордон.
«В нас була можливість налагодити зв’язки з підприємством з переробки батарейок, вони сказали, що ми готові купувати батарейки в Україні по $500 за тонну. Але для української сторони буде багато тяганини: транспортування, оформлення документів», – розповів координатор всеукраїнської екологічної громадської організації «Мама 86» Денис Павловський.
Європа, як орієнтир
В європейських країнах збір відпрацьованих батарейок організований різними методами: в Бельгії на державному рівні, в Швеції та Нідерландах на муніципальному, в інших країнах муніципалітети працюють спільно з постачальники. Втім незалежно від системи збору, в Європі діє принцип розширеної відповідальності виробника за свій товар. Тобто виробники та постачальники супроводжують увесь цикл «життя» батарейки – від виробництва до утилізації. Держава охоплює лише функції реєстрації та контролю, при цьому не фінансує галузь і не збирає кошти, а громадськість контролює процес переробки.
Так, в Німеччині постачальники через «систему спільного збору батарей» забезпечують муніципалітети і роздрібних продавців скриньками, фінансують логістику зібраного матеріалу, сортування і переробку. Громадськість і державні органи здійснюють нагляд. В Італії не лише запровадили систему роздільного збирання відходів, а й організували спеціальні пересувні станції для збору відпрацьованих батарейок, мобільних телефонів, холодильників та іншого обладнання. «Ви телефонуєте, чи замовляєте збір через інтернет, виставляєте техніку на вулицю, а незабаром приїжджає машина і її забирає. Там розуміють, що це ресурсоцінні компоненти - переробка тонни мобільних телефонів приносить прибуток в районі $15 тис.», – каже Денис Павловський.
В Швейцарії, за його словами, обов’язки збору відпрацьованого електричного та електронного обладнання розділені на дві стадії: держава відповідає за збір, а приватна компанія – за транспортування і утилізацію. Виробник покриває усі витрати. В Польщі за викидання батарейок у смітник накладають штраф, еквівалентний 1250 грн., а роздрібні магазини, площею понад 25 кв. м зобов’язані встановити контейнери для збору відпрацьованих елементів живлення. Польське законодавство також передбачає обов’язкову передачу відпрацьованого електронного та електричного обладнання спеціалізованим організаціям, які отримують від виробників кошти на його утилізацію.
Випередили Україну у питанні утилізації електротехніки й інші сусіди – білоруси. У Мінську до тих, хто не має можливість самостійно доставити несправну стару техніку на переробку, за викликом може приїхати безкоштовне таксі.
Втім попри напрацьоване законодавство і притаманну європейцям свідомість, із 9 млн. тонн відпрацьованого обладнання, яке щороку накопичується в країнах ЄС, з дотриманням правових та екологічних норм переробляють менше 40%, розповідає керівник напрямку «Безпечне регулювання небезпечних хімічних речовин та відходів» Всеукраїнської громадської організації «Мама 86» Ольга Цигульова. «Якщо ЄС, маючи потужну законодавчу базу, переробляє тільки до 40%, то в Україні розпочинати вибудовувати галузь поводження з електронними відходами слід зі створення законодавства», – відзначає активістка.
За її словами, українська сторона погодилась адаптувати наше законодавство до європейського, однак, процес відбувається повільно, а загальнодержавна програма поводження з відходами на 2013-2020 роки через брак фінансування не діє.
Перші кроки
Найбільше змін в українському законодавстві чекають у Львові. Міська влада, не сподіваючись на підтримку держави, взялась за створення муніципальної системи поводження з електронними відходами. Місто виграло на цей проект 700 тис. євро гранту від Європейського Союзу.
Як розповіла Оксана Війтик, вже оголошений тендер на закупівлю лінії для переробки ртутних ламп. Якщо таке комунальне підприємство запрацює, то буде першим в Україні, а потужностей обладнання вистачить для утилізації ламп з усього західного регіону.
«Ми вже напоготові купівлі лінії і її запуску. Перше питання, яке стоїть сьогодні – отримати ліцензію від Мінекології, адже збирати їх в окремі контейнери не можна», – каже Оксана Війтик.
Як виявилось, саме документація стала найбільшою проблемою в реалізації цього проекту. Через це, він і досі на стадії «по середині». «Ми на такій стадії – по середині. Ми зіштовхнулись з проблемою: ми маємо постачальника-виробника, маємо відходи, маємо логістику, але ми не маємо ліцензії. Ми закупили два екобуси, які будуть їздити містом і збирати ці небезпечні відходи, але для цього нам необхідна ліцензія», – зазначає Війтик.
Жінка впевнена, будь-яке підприємство з утилізації електронного сміття в Україні буде успішним, варто лише розпочати: «Я щаслива, що у Львові буде індустріальний парк, ми готові навести європейський досвід, щоб показати – такі підприємства є прибутковими там і будуть прибутковими в нас».
Автор: Мар’яна Білозір
.jpg)
