Війна на Донбасі – це друга після Чорнобиля військово-техногенна катастрофа в Україні

30 жовтня 2014 р. на засіданні Всеукраїнської ради Українського товариства охорони природи було розглянуто питання «Про екологічні наслідки війни на Донбасі». З доповіддю виступив голова Укрприроди, д.е.н., професор В.Я.Шевчук. В обговоренні взяли участь представники місцевих організацій Товариства з усієї України. Намічено заходи щодо пом’якшення та ліквідації наслідків війни, підтримку місцевих організацій Укрприроди. 

Відзначалось, що у XXI столітті – ері Водолія з її законами і принципами споконвічного порядку існуючого життя, в умовах глобалізації з її стиранням колишньої бар’єрної значимості кордонів, переходом країн до гармонійного розвитку, мирного співіснування між народами – головна боротьба йде не за території, а за душі людей. 

«Що користі чоловіку, який цілий світ завоює, але душу свою занапастить?». Цим словам із Святого Письма тисячі років, вони вічні. Їх треба пам’ятати і їм слідувати, особливо тим, кому тимчасово дається земна влада – бо вони будуть відповідати перед Тим з Ким не домовишся! 

Розпалювання російсько-української війни – спочатку в Криму, а потім на Донбасі – це цивілізаційна, геостратегічна, регіональна, природна, людська драма, це спалювання колишніх мостів дружби між народами, причому без видимої перспективи їх відновлення. 

Війна спрямовується, перш за все, проти біосфери – людини і природи, а тому є масштабним анти-екологічним злочином. 

Війна не сприймається Ноосферою – сферою Розуму. 

Природа внаслідок військових операцій знищується або сильно пошкоджується, погіршуються чи стають нестерпними природні умови життя місцевого населення, втрачаються природні ресурси.

Приклади – монголо-татарські завоювання, коли руйнувалися дамби, греблі, канали з метою затоплення значних територій. Масове знищення російськими військами гірських лісів під час кавказьких воєн у XIX-XX століттях. Руйнування фашистами у 1944 р. дамб у Нідерландах, що призвело до затоплення 200 тис. га земельних угідь і тяжких наслідків для населення. 

У Чечні на межі XX-XXI століття внаслідок військових дій у багатьох регіонах забруднені практично усі водні джерела, зникла половина цілющих джерел, 40 відсотків земель стали непридатними для обробітку. За час військових дій на чеченських нафтових свердловинах згоріло 37 тис. т нафти, в атмосферу викинуто 150 млн. куб. м шкідливих для неї газів. Нафта розлилася по поверхні землі і водойм, отруйні речовини попали в підземні води, можуть бути втрачені запаси прісних вод.

У цьому ж ряду військових злочинів проти людства і природи, на превеликий жаль, тепер на території східних областей України з’явилися руйнування дамб, знищення лісів, земель, водних ресурсів, природно-заповідних територій, величезне забруднення довкілля, яке в ряді місць ще довго буде непридатним для життя. 

У родючих українських землях, в озерах, річках залишаються міни, снаряди та інші боєприпаси, які уже збирають і ще довго будуть збирати свій страшний, неприродний врожай. 

Комусь треба буде рекультивувати воронки від снарядів, ракет і мін, залишки бетонно-земляних укріплень, окопів, землянок, бункерів, прибрати підбиту військову техніку, міни, які невдовзі Організацією Об’єднаних Націй можуть бути прирівняними до зброї масового ураження, такої як ядерна, хімічна, бактеріологічна, геофізична, психотропна зброя.

Екологічні наслідки військових дій на Донбасі, такі ж як економічні, соціальні і людські втрати, є катастрофічними. Це – друга за масштабами (після Чорнобильської техногенно-ядерної катастрофи) військово-техногенна екологічна катастрофа в Україні. 

Місцеві організації Українського товариства охорони природи, що проводять свою діяльність на території Луганської і Донецької областей, також постраждали від війни на Донбасі. 

Так, Луганський Будинок природи, Народний університет «Природа», значна кількість колективних членів Товариства знаходяться на тимчасово захопленій території. Великої шкоди завдано Луганському природному заповіднику, Національному природному парку «Святі гори», іншим об’єктам природно-заповідного фонду України, з якими тісно співпрацювали місцеві організації Укрприроди. Зруйновано інфраструктуру, у тому числі природоохоронну. Порушено десятиліттями налагоджувані зв’язки по роботі з шкільною молоддю і студентами.

Що ж робити, щоб пом’якшити та зрештою ліквідувати наслідки, у тому числі екологічні, війни на Донбасі?

1. Україна й уся світова спільнота у своїй переважній більшості держав під егідою ООН повинні зробити усе необхідне, щоб припинити цю абсолютно безглузду агресію, повернути Україні усі тимчасово окуповані території, відновити кордони, що склалися після Другої світової війни.

2. Розпочати широкий, відкритий, безпосередній діалог між громадянським суспільством, українським і російським народами. В основі такого діалогу – донесення правдивої інформації про російсько-українську війну, життя людей, їх цінності і прагнення, пошук спільних тем для порозуміння і примирення між народами.

3. Доцільно було б розглянути на засіданні Ради національної безпеки і оборони питання про оголошення територій, постраждалих внаслідок військових дій на Сході України, зонами надзвичайної екологічної ситуації. Відповідно до Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» це дасть можливість сконцентрувати усі ресурси для відбудови, долати кризові екологічні, соціальні та економічні наслідки війни.

4. Здійснювати постійний моніторинг соціально-екологічної ситуації на Сході країни в зоні військових дій, у тому числі з залученням сучасних засобів дистанційного зондування землі, які є в Україні, задіяти Урядову інформаційно-аналітичну систему надзвичайних ситуацій. 

5. Відновити (спочатку хоча б на території Донецької і Луганської областей) ліквідовані у 2012-2013 роках державні управління екологічної безпеки, як територіальні органи в системі Міністерства екології та природних ресурсів України. Досвід показав, що їх ліквідація була помилкою і зруйнувала цілісність інституційної системи забезпечення екологічної безпеки держави. 

6. У процесі реформування країни активно переходити до нової політики енергоефективного розвитку, модернізації, зміни структури економічного розвитку промисловості, енергетики, транспорту, житлово-комунального господарства, аграрної сфери та інших галузей економіки, у тому числі і насамперед – Донбасу.

7. Українське товариство охорони природи включно із своїми місцевими організаціями та колективними членами Товариства будуть продовжувати вести громадський соціально-екологічний моніторинг на усій території Луганської і Донецької областей, у співпраці з відповідними обласними державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування проводити інформаційно-просвітницьку роботу серед місцевого населення, сприяти відродженню постраждалих територій, гуртувати людей навколо вікових українських цінностей поваги до природи, краю, територіальної цілісності і єдності України.

Багато що можемо й робимо для країни своїми силами. Для досягнення ж великих загальносуспільних цілей, у свою чергу, нам потрібна посильна підтримка держави.

Всеукраїнська рада Українського товариства охорони природи

30 жовтня 2014 р.

Детальніше »

Як модернізувати промисловість України

Україна сьогодні не тільки здобула свободу і виборола право на власне європейське майбутнє, а й водночас постала перед дуже гострими викликами для оборони і національної безпеки, економіки, соціальної сфери, техногенно-екологічної безпеки та іншими загрозами, які практично охопили усі сфери національного державотворення. 

Очевидно, саме тому Уряд України звернувся з проханням надати пропозиції до «реанімаційного пакету для економіки». 

На нашу думку, Уряду треба не тільки оперативно реагувати на гострі виклики сьогодення, а й формувати нову політику розвитку. 

Інституційний досвід державотворення свідчить, що тільки сучасна технологія конструювання майбутнього дасть можливість уникнути жорсткого зіткнення з ним. 

Провідними вченими й експертами Академії ноосфери, Українського товариства охорони природи, Центру досліджень сталого розвитку (м. Київ) за підтримки Програми розвитку ООН в Україні підготовлено Стратегічний документ «Політика енергоефективного розвитку промисловості України в умовах глобальних змін клімату». 

Документ був надісланий Прем’єр-Міністру України А.Яценюку. 

Сподіваємось, що він буде корисним не тільки для Уряду, а й цікавим для науковців, експертів, викладачів та студентів, громадськості у вирішенні складних завдань з подолання кризових явищ в економіці країни та виводу її на траєкторію сталого розвитку. 

Василь Шевчук, 

доктор економічних наук, професор 

3 липня 2014 р.

Детальніше »

Моніторинг довкілля – засіб від екологічної сліпоти

На черговому засіданні президії Українського товариства охорони природи та Академії ноосфери (м. Київ) розглянуто комплекс питань щодо стану і шляхів модернізації та розвитку національної системи моніторингу довкілля. У своїй доповіді голова президії, доктор економічних наук, професор В.Я.Шевчук проаналізував, як створювалась система моніторингу довкілля в Україні, якими є види державного моніторингу довкілля та їх проблеми, для чого потрібен громадський моніторинг довкілля, якими є міжнародні та внутрішні передумови модернізації, чому знижується ефективність системи моніторингу довкілля, а також запропонував стратегічні рекомендації для Уряду України. 

Нижче наводимо текст доповіді В.Я.Шевчука „Моніторинг довкілля – засіб від екологічної сліпоти”. 

Якою є ціна забруднення довкілля 

За соціальними, економічними, політичними та іншими проблемами України якось непомітно на задній план відійшли проблеми екологічні – стан довкілля, рівень його забруднення в містах і селах та вплив забруднюючих речовин на здоров’я і якість життя людей; яким є стан природних ресурсів – землі, води, надр та інших, що згідно з Конституцією України є власністю Українського народу; чим ми дихаємо, живимося, яку воду п’ємо, як це впливає на долю майбутніх поколінь, які умови життєдіяльності вони отримають у спадок від нас та багато інших питань, відповіді на які повинна давати державна система екологічного моніторингу довкілля. 

У той же час викликає серйозне занепокоєння той факт, що погіршення стану навколишнього природного середовища, хижацька експлуатація одних і втрата інших видів природних ресурсів можуть мати суттєві економічні та соціальні наслідки, такі, як зростання бідності, породжувати ризики, пов’язані із здоров’ям, збільшувати незахищеність і соціальну напругу, які ведуть, ймовірно, до політичної нестабільності. 

За два десятиліття Україна втратила більше ніж 5 мільйонів своїх громадян. Науковці вважають, що забруднення довкілля на 25-30 відсотків визначає стан здоров’я і тривалість життя людей [2, 16-29]. Крім того, національне господарство зазнає значних економічних втрат внаслідок забруднення довкілля, нераціонального використання природно-ресурсного потенціалу країни. 

Як створювалась система моніторингу довкілля в Україні 

На початку державної незалежності, коли Україна приступила до формування національної екологічної політики, фахівцями Міністерства охорони навколишнього природного середовища було підраховано, що успадкований нашою країною стан навколишнього природного середовища призводить до втрати 15 відсотків ВВП у вигляді зменшення продуктивності основних фондів, збільшення захворюваності населення, вимушеного зростання витрат на охорону, відтворення та підтримання у сприятливому стані природних ресурсів і навколишнього природного середовища. 

Тоді почалось створення державної системи охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, однією із базових складових якої стала система моніторингу довкілля. 

«Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», розроблені Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України за участю фахівців Національної академії наук України і затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року № 188/98-ВР, містять спеціальний розділ 24 «Державна система екологічного моніторингу» [2, 55-59]. 

Основні напрями відіграли ключову роль у формуванні та реалізації національної екологічної політики, зокрема, у створенні державної системи екологічного моніторингу. Тому зараз, коли знову необхідно відроджувати й розбудовувати дану систему, слід спиратися на чинні й актуальні донині положення вищезазначеного законодавчого акту. 

Відповідно до нього, Державна система екологічного моніторингу довкілля – це інтегрована інформаційна система, що має здійснювати збирання, оброблення, збереження та аналіз інформації про стан навколишнього природного середовища та умови життєдіяльності, прогнозування їх змін і вироблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання міжнародних зобов’язань України. 

Моніторинг довкілля є сучасною формою підтримки та управлінського супроводу еколого-економічної діяльності суспільства із застосуванням засобів інформатизації та спеціально організованого збору даних про кількісні та якісні параметри довкілля. Така інформація має стати основою для регулярної оцінки і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо забезпечення екологічної безпеки, збереження навколишнього природного середовища та раціонального природокористування. 

Створення, починаючи з 1991 року, і дальше функціонування системи екологічного моніторингу довкілля сприяло здійсненню державної екологічної політики європейського рівня, яка передбачала: 

• екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу країни, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства; 

• соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф; 

• розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біологічного різноманіття, захисту озонового шару, запобігання антропогенним впливам на зміну клімату, транскордонного забруднення довкілля, захисту водних, земельних, лісових та інших природних ресурсів, геологічного середовища, відродження екосистем Дніпра, Карпат, Чорного і Азовського морів та ін. 

Якими є види державного моніторингу довкілля та їх проблеми 

Залежно від призначення на території країни мають здійснюватися загальний, кризовий та фоновий екологічний моніторинг довкілля. 

Загальний екомоніторинг довкілля – це оптимальні за кількістю та розміщенням місця, параметри і періодичність спостережень за довкіллям, які дають змогу на основні оцінки і прогнозування стану довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності. 

Кризовий екомоніторинг довкілля – це інтенсивні спостереження за природними об’єктами, джерелами техногенного впливу, розташованими в районах екологічної напруженості, у зонах аварій та небезпечних природних явищ із шкідливими екологічними наслідками, з метою забезпечення своєчасного реагування на кризові та надзвичайні екологічні ситуації і прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності населення і господарювання. 

Фоновий екомоніторинг довкілля – це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об’єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об’єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах. 

Спільною проблемою для різних видів моніторингу в країні є відсутність ефективного управління, організації, координації і проведення моніторингових робіт на державному рівні, яке має забезпечувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки. 

До того ж внаслідок адміністративної реформи у 2012-2013 роках Міністерство екології та природних ресурсів України – спеціально уповноважений орган у цій сфері, втратило свої територіальні підрозділи, які передані до складу місцевих органів виконавчої влади, де вони будуть скорочені і переведені на фінансування з місцевих бюджетів із зовсім іншими функціями. Порушилась інституційна цілісність державної екологічної політики в цілому і системи загального моніторингу довкілля, зокрема. 

Понизився також статус спеціально уповноваженого органу у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації природного і техногенного характеру, який із Міністерства надзвичайних ситуацій України реформовано в Державну службу з питань надзвичайних ситуацій, підпорядковану Міністерству оборони України. Це не може не позначитись на кризовому моніторингу довкілля, а також єдиній системі запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них. 

Що стосується фонового моніторингу довкілля, то й тут, очевидно, треба докласти зусиль, якщо це можливо, щоб уникнути ускладнень із-за послідовного зниження статусу державної гідрометеорологічної служби, яка за десять років із урядового органу державного управління в системі Міністерства екології та природних ресурсів перетворилася спочатку в департамент Міністерства надзвичайних ситуацій, а тепер – в управління у складі Державної служби з питань надзвичайних ситуацій, яка у свою чергу підпорядкована іншому міністерству. 

Для чого потрібен громадський моніторинг довкілля 

Отже, система Державного екологічного моніторингу довкілля в теперішній час має значні труднощі з виконанням своїх завдань. В цих умовах з метою сприяння державним органам влади у забезпеченні конституційно-правових гарантій екологічних прав громадян, до яких, зокрема, відноситься вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення й зберігання такої інформації, безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище та ін. [2, 42-46] доцільно запровадити громадський екологічний моніторинг довкілля. 

Громадський екомоніторинг довкілля – це постійні спостереження за довкіллям, а також за екологічною діяльністю підприємств, організацій та установ промисловості, енергетики, транспорту, житлово-комунального господарства, аграрно-промислового виробництва та інших галузей національного господарства, що використовують природні ресурси і/або забруднюють навколишнє середовище, об’єктами природно-заповідного фонду та іншими соціо-природними системами, які проводяться громадськими організаціями і населенням з метою забезпечення екологічних прав людини і громадянина. 

Враховуючи, що забезпечення конституційно-правових гарантій екологічних прав громадян, які відносяться до загальнолюдських, природних (невід’ємних) прав людини, є обов’язком держави [2, 45], результати громадського екомоніторингу довкілля є обов’язковими для врахування центральними і місцевими органами влади, суб’єктами загального і кризового екомоніторингу довкілля та повинні використовуватись при підготовці відповідних рішень на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності, створенні належних умов для життєдіяльності населення і господарювання. 

Якими є міжнародні та внутрішні передумови модернізації 

Необхідність сучасної модернізації та розвитку системи моніторингу довкілля пов’язані також із зовнішньополітичним курсом України, який об’єктивно спрямований на Європейську інтеграцію. 

Під час 5-ї Пан-Європейської конференції міністрів “Довкілля для Європи” у травні 2003 року в м. Києві були підписані Конвенція про охорону і сталий розвиток Карпат, 3 важливих протоколи до міжнародних конвенцій, зокрема щодо стратегічної екологічної оцінки у транскордонному аспекті, які актуалізують необхідність проведення моніторингу навколишнього природного середовища, гармонізованого з відповідними європейськими системами, процедурами і базами даних. 

Це зумовлено також необхідністю проведення більш активної і сучасної екологічної політики, спрямованої на підвищення рівня екологічної безпеки як в Україні, так і в Європейському регіоні в цілому, мінімізацією наслідків кризових ситуацій та створенням сприятливих умов для сталого розвитку. 

Моніторинг навколишнього природного середовища має організовуватись і здійснюватись за довгостроковою Державною програмою, яка б визначала спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дій центральних органів виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності. 

Головною метою такої програми в сучасних умовах має стати розвиток національної системи моніторингу довкілля та досягнення належного рівня виконання її функцій. Статус національної означає доповнення її складових громадським екомоніторингом довкілля, залученням до його здійснення всеукраїнських громадських організацій, таких як Українське товариство охорони природи, які мають необхідні для цього кваліфіковані кадри та інфраструктуру, а також населення країни – найбільш зацікавленого споживача об’єктивної екологічної інформації. 

Враховуючи зростаючий попит населення на достовірну екологічну інформацію, чому, безумовно, сприятиме участь у спостереженнях громадських організацій, загальний екомоніторинг довкілля має також включати соціо-екологічні та еколого-економічні індикатори з урахуванням вимог Комітету з екологічної політики Європейської економічної комісії ООН [3, 42-46]. 

Чому знижується ефективність системи моніторингу довкілля 

Ефективність системи моніторингу довкілля визначається своєчасністю й обґрунтованістю прийняття рішень у сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і, як наслідок, зменшенням збитків та витрат на розв'язання проблем забезпечення екологічної безпеки. 

Оцінюючи нинішній рівень загальної системи екомоніторингу довкілля слід відзначити, що найбільш слабкою її ланкою є організація та здійснення моніторингу забруднення навколишнього середовища на підприємствах енергетики, промисловості та інших галузей національного господарства. 

Постійний моніторинг довкілля на підприємствах, що становлять підвищену екологічну небезпеку, в останні десять років поступово згортався і нині не є поширеним, тоді як в Європейському Союзі він є обов’язковим. Однак міністерства й відомства України не приділяють належної уваги організації моніторингу забруднення навколишнього середовища на своїх підприємствах. Самі ж підприємства, які перейшли у приватну власність, а точніше – їх власники не зацікавлені у проведенні екологічного моніторингу і відшкодуванні збитків за забруднення довкілля. 

Така ситуація склалася внаслідок того, що приватизація і подальша зміна власників промислових та інших підприємств, що споживають природні ресурси і забруднюють навколишнє середовище, здійснюються без обов’язкового проведення екологічного аудиту, який би дав можливість відділити попередні збитки, завдані довкіллю, від наступних, за які мають нести відповідальність нові власники підприємств. В наших же реаліях відповідальності ніхто не несе, а страждає здоров’я і якість життя населення. 

Стан моніторингу забруднення довкілля підприємствами знаходиться на низькому рівні і потребує вдосконалення як у напрямку його розширення, так і в напрямку оперативного надання найбільш повної та достовірної інформації, на основі якої мають прийматися управлінські рішення на різних рівнях влади, а також здійснюватися своєчасне інформування населення. 

Висновки та рекомендації

1. Моніторинг довкілля та об’єктивна інформація про стан навколишнього природного середовища відіграють важливу роль не тільки у природоохоронній політиці, але й у політиці розвитку національної економіки, охороні здоров’я, системі забезпечення життєдіяльності населення. Проте упродовж останніх десяти років не докладалось належних зусиль, щоб зберегти й удосконалити існуючу державну систему моніторингу довкілля, пояснюючи це економічними труднощами і бюджетними обмеженнями. У цей період слабшала координація між відповідними міністерствами й установами, що займаються моніторингом довкілля. Часті зміни та реорганізації в міністерствах і відомствах не дозволяли поліпшувати інформацію і звітність, необхідні для цілей політики та потреб населення. 

2. У даний час не проводиться належний моніторинг впливу на навколишнє середовище приватизованих підприємств основних секторів економіки, таких як промисловість, транспорт, енергетика і сільське господарство. Відсутні дані про викиди по підприємствах-забруднювачах, а також практика надання підприємствами і компаніями доповідей про діяльність по охороні навколишнього середовища, включаючи інформацію про витрати на забезпечення екологічної безпеки. Дані про викиди дають лише часткове уявлення про роль транспорту в забрудненні повітря (практично не оцінюється частина забруднюючих речовин, зокрема, викиди окислу вуглецю і свинцю). 

3. Серйозною завадою на шляху розвитку й удосконалення системи моніторингу є недостатність цільових фінансових ресурсів. Внаслідок цього на даний час апаратурне забезпечення застаріло і потребує заміни. Для збору, аналізу та обміну даними необхідні сучасні комп'ютеризовані системи. 

Ця проблема може бути вирішена за рахунок збільшення надходжень від екологічного податку та відшкодування підприємствами завданих збитків і спрямування їх на розвиток системи моніторингу довкілля за спеціальною бюджетною програмою. У свою чергу це стимулюватиме підприємства-забруднювачі до зменшення шкідливих викидів і скидів, зменшення утворення відходів, більш раціонального використання природних ресурсів. 

4. Слід посилити моніторинг по окремих видах природних ресурсів. До них відносяться якість повітря, забруднення води, надра, особливо в місцях, де планується проводити роботи з геологічної розвідки та видобутку сланцевого газу, а також на континентальному шельфі, де здійснюються роботи з видобутку вуглеводневої сировини. Потрібен ефективніший моніторинг як використання ресурсів, так і викидів забруднюючих речовин підприємствами – це підвищить дієвість застосування таких важливих інструментів еколого-економічної політики, як платежі за спеціальне використання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища. 

5. Слід законодавчо установити, що підприємства, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього середовища, повинні проводити постійний моніторинг впливу на довкілля і в автоматичному режимі передавати безкоштовну інформацію до суб’єктів національної системи моніторингу. 

6. Одним з ключових завдань є організація автоматизованого моніторингу навколишнього середовища, яка ґрунтується на побудові комп’ютерних мереж оперативного збирання, оброблення та передавання даних від великої кількості віддалених та розподілених на значній території об’єктів; розробка та використання необхідних датчиків та сенсорів для отримання характеристик стану об’єктів моніторингу і експрес-аналізаторів рівня забруднення атмосферного повітря, води, ґрунту, надр. 

7. Україна є стороною більше 50 міжнародних конвенцій та угод, виконання яких потребує використання достовірної інформації щодо стану навколишнього середовища та прогнозування його змін. Саме тому сучасний розвиток системи моніторингу, у тому числі транскордонного забруднення, повинен здійснюватися з урахуванням європейських вимог. 

З урахуванням усього вищезазначеного можна зробити загальний стратегічний висновок – Уряду України необхідно створити та забезпечити функціонування нової сучасної інфраструктури Національної системи екологічного моніторингу довкілля на засадах інтеграції об’єктових, відомчих і регіональних систем у єдину систему, удосконалити усі складові елементи діючої системи (загальний, кризовий та фоновий моніторинги) і доповнити її підсистемою громадського моніторингу довкілля, поліпшити якість діяльності системи на основі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. 

Це буде сприяти підвищенню рівня обґрунтованості управлінських рішень органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, раціональному використанню природно-ресурсного потенціалу країни, забезпеченню потреб наукових установ, громадських організацій та населення в об'єктивній і достовірній інформації про стан навколишнього природного середовища. 

Чітке функціонування Національної системи моніторингу довкілля має убезпечувати країну від погіршення її екологічного стану і пов’язаних з цим втрат валового внутрішнього продукту, слугувати об’єктивним підґрунтям для програм оздоровлення населення і підвищення якості життя людей, проведення екологічної політики розвитку європейського рівня. 

Література

1. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки / Затверджено Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року № 188/98-ВР. – К., 1999. – 92 с. 

2. Національна екологічна політика України: оцінка і стратегія розвитку. – К.: ПРООН, 2008. – 184 с. 

3. Шевчук Ю.В. Політика розвитку соціо-природних систем. – К.: Геопринт, 2011. – 112 с. 

Українське товариство охорони природи; 

Академія ноосфери, 

28 лютого 2013 р., м. Київ 

Детальніше »

Ноосферні засади нової політики розвитку: до 150-річчя В.І.Вернадського

Виповнилося 150 років від дня народження Володимира Івановича Вернадського – нашого великого співвітчизника, першого Президента Академії наук України, вченого-універсаліста, творця ноосферної ідеології, яка має бути покладена в основу нової політики розвитку у XXI столітті. 

В.І.Вернадський ще в студентські роки в одному з рефератів відзначив все зростаючу геологічну силу і роль людини у довкіллі, а в 1922-23 роках ці ідеї, які були вже підкріплені його біохімічними дослідженнями, висловив на лекціях у Сорбонському університеті. 

У 1925 р. у статті, що була опублікована в Парижі, В.І.Вернадський писав: “У біосфері існує велика геологічна, можливо, космічна сила, планетарна дія якої зазвичай не приймається до уваги в уявленнях про космос… Ця сила є розум людини, цілеспрямована і організована воля її як істоти суспільної...“. 

Слово “ноосфера” (від грецького noos – розум) вперше у 1927 р. запропонував французький філософ і математик Едуар Леруа, який разом зі своїм колегою – геологом, палеонтологом і теологом П‘єром Тейяром-де-Шарденом дуже схвально і гаряче сприйняли й підтримали ноосферні ідеї Вернадського, а саме: 

• людство – це велика геологічна сила; 

• ця сила є розум і воля людини як істоти соціально організованої; 

• рівень антропогенних змін довкілля на планеті став настільки потужним, що почав впливати на біогеохімічний метаболізм; 

• людство могутнішає і все більше відділяється від інших компонентів біосфери, намагаючись ними керувати. 

В.І.Вернадський термін “ноосфера” сприйняв, підтримав і надалі широко використовував у своїх працях. В ідеях ноосфери переплелися і матеріалістичні, і релігійно-філософські, і ідеалістичні погляди на роль і значення людини, людського інтелекту, людської технологічної могутності в житті біосфери і планети в цілому. 

Найбільш глибоке обгрунтування ідеї ноосфери Вернадський дав у своїй фундаментальній науковій праці “Научная мысль как планетное явление». У цій праці ноосфера визначається як “царство розуму” – не тільки наукова думка, але й …всі духовні прояви особистості людини, у тому числі – у релігійній, художній, філософській областях…, у музиці і архітектурі…”. 

Далі пояснюється, що ноосфера складається не тільки з ідеальної, духовно-художньої, але й з матеріальної частини – перетвореної людиною біосфери, у якій під впливом культурної біогеохімічної діяльності глибоко трансформовані природні режими енерго- і масообміну. 

Вернадський стверджував: “ Ноосфера есть новое геологическое явление на нашей планете. В ней впервые человек становится крупной геологической силой. Он может и должен перестраивать своим трудом и мыслью область своей жизни, перестраивать коренным образом по сравнению с тем, что было раньше”. Очевидно, малося на увазі – перебудовувати на краще. 

Одночасно з В.І.Вернадським П.Тейяр-де-Шарден створив свою ноосферну концепцію, яка дещо відрізнялась і була більш ідеалістичною, культурологічною. У своїй науковій праці “Феномен человека” П. Тейяр-де-Шарден стверджував, що з появою людини почалася нова ера на Землі, яка почала “міняти шкіру”, ставати духовною, що з‘являється новий “мислячий пласт, колективний продукт мислення людства”. При цьому культура не протиставляється природі і “дух не суперечить матерії” – вони мисляться у єдності, як органічний і природний наслідок еволюції Всесвіту. 

Він писав: “Вокруг искры первых рефлектирующих сознаний стал разгораться огонь … В конечном итоге пламя охватило всю планету. Только одно истолкование, только одно название в состоянии выразить этот великий феномен – ноосфера … Она действительно новый покров, «мыслящий пласт», который, зародившись в конце третичного периода, разворачивается с тех пор над миром растений и животных – вне биосферы и над ней». 

Згідно тлумачень В.І.Вернадського, ноосфера є вищим етапом розвитку земної природи, результатом спільної, скерованої людиною еволюції природи і суспільства. Біосфера, завдяки розумній діяльності і технічній могутності людини повинна придбати нову функцію – функцію гармонійної стабілізації умов життя на планеті. 

В.І.Вернадський припускав, що у майбутньому людство стане автотрофним, тобто незалежним від органічних ресурсів, які зможе штучно продукувати у потрібних кількостях. Але періоду панування на планеті ноосфери має передувати глибока соціально-економічна реорганізація суспільства, конверсія його свідомості, ціннісної орієнтації. 

Звичайно ж, він не міг навіть припустити, що людство у таких обсягах знищуватиме природні ресурси та екосистеми – нині знищено або докорінно змінено 70 відсотків екосистем на планеті Земля. 

В основі ідеї ноосфери В.І.Вернадського лежить його соціальний оптимізм і впевненість у величезній силі науки, якій, як він вважав, вдасться невдовзі зробити те, що не вдалося філософії, релігії, політиці, а саме – об‘єднати людство. Однак практика ж державотворення показує, що не дуже то й спирається влада на науку, не надає їй необхідної державної підтримки. 

Людство продовжує діяти в рамках старої парадигми економічного зростання і у найближчий час не в змозі відмовитися від нарощування матеріальних благ, що виводить глобальну цивілізацію за межі екологічної рівноваги, викликає у біосфері процеси руйнування, деградації і виникнення непридатних для життя людини умов. 

Напрями вирішення складних проблем, що виникають в процесі еволюції біосфери, В.І.Вернадський вбачав у подальшому розвитку цивілізації. Він зазначав, що ми переживаємо не кризу, яка непокоїть слабкі душі, а визначний перелом наукової думки людства, який відбувається один раз на тисячоліття, переживаємо нові досягнення, яких не бачили покоління наших пращурів. Тримаючись на цьому переламі, охоплюючи поглядом майбутнє, ми повинні пишатись тим, що маємо змогу це пережити, брати участь у побудові такого майбутнього і усвідомити свою відповідальність за майбутнє. 

Ідеологія нової, ноосферної політики розвитку ґрунтується на трьох нероздільних складових: раціональному використанні ресурсів та умов екосистем, що передбачає їх охорону й відтворення; зеленій економіці (зростання не за рахунок збільшення обсягів використання природних ресурсів, а за рахунок інновацій, нових технологій, енергозбереження); справедливому суспільстві (з пануванням демократичних законів, повагою і захистом основних прав і свобод людини та інших живих істот, без бідності, насилля і воєн). 

Ноосферна політика розвитку набуватиме усе більшого значення. Вона орієнтує світову спільноту і окремі країни на врахування законів Всесвіту, на перехід від матеріальних інтересів до культурних, духовних цінностей. 

Академія ноосфери, м. Київ;
 Українське товариство охорони природи

12 березня 2012 року

Детальніше »

Як реформувати пенсійну систему в Україні

25 січня 2013 року в Академії ноосфери (м. Київ) за участю фахівців Українського товариства охорони природи було проведено обговорення однієї з найбільш гострих і актуальних проблем політики розвитку нашої держави – як реформувати пенсійну систему та забезпечити безбідне життя пенсіонерів. Обговоренню й оприлюдненню власних розробок щодо шляхів реформування передувало поглиблене вивчення даної проблеми не тільки в нашій країні, а й у тих країнах, де пенсійна реформа була проведена найбільш успішно, зокрема, у Польщі, Угорщині, Аргентині, Чилі та інших. 

Учасники круглого столу (проф. Черняк В.К., проф. Ковальчук Т.Т., проф. Шевчук В.Я. та ін.) констатували, що однією з найбільш важливих соціально-економічних проблем, які хвилюють і зачіпають більшість людей в Україні, є пенсійна реформа. Здійснюється вона, в основному, шляхом підвищення пенсійного віку, збільшення стажу та перерозподілу коштів державного бюджету, що не вирішує ключових завдань реформи, а стримує економічний розвиток. Перед виборами влада зазвичай намагається заручитися підтримкою пенсіонерів через різного роду соціальні ініціативи, доплати, надбавки, які згодом забуваються, або ж їх забирає інфляція. 

Ключові питання давно назрілої реформи не вирішені: 

1) розмір пенсій залишається на рівні 25% від середньої зарплати, а з урахуванням тіньової складової – 12-15% від зарплати (у Європі – 70%); 

2) «реформа» зроблена за рахунок бідних і найменш захищених верств населення, середня пенсія українця майже в 14 разів менша від середньої пенсії фіна, у 10,4 рази – ізраїльтянина, у 9 разів – американця, у 8,6 рази – німця, у 4 рази – поляка, у 3 рази – угорця, у 2,2 рази – білоруса і росіянина; 

3) залишилася непомірно висока диференціація у системі пенсійного забезпечення, діють 24 спеціальні закони, які забезпечують пільгові умови певним категоріям пенсіонерів, що негативно сприймається суспільством; 

4) джерелом виплати цих диференційованих пенсій є не ті кошти, які вносилися колись до пенсійної системи нинішніми пенсіонерами, а загальні внески покоління, яке працює у даний час; 

5) зростає бідність працюючого населення, що є найбільш відчутним гальмом для грошових надходжень у Державний пенсійний фонд. Проблема подолання бідності працюючої родини залишається поза увагою держави. 

Як показав проведений вченими Академії ноосфери аналіз, пенсійна система залишається не реформованою, обтяжливою для держави, економіки і не здатною забезпечити гідне життя пенсіонерів. 

На даний час в Україні – 18,3 млн. працюючих, а пенсіонерів – 13,8 млн. Непрацюючих інвалідів – 1,5 млн., студентів – приблизно стільки ж, так званих заробітчан (неофіційна статистика) – до 5 млн. Безробітних за офіційною статистикою – півмільйона, а реально вчетверо більше. 

В Україні нині чинна солідарна, власне, державна пенсійна система. Частка пенсійних видатків перевищує 18% ВВП. Це – найвищий показник серед країн Європи. Так, цей показник у Польщі становить 13,9%, Німеччині – 11,4%, Швеції – 10,6%, Чехії – 8,5%, у Великій Британії – 6,6%. 

Пенсійному фонду постійно бракує власних грошей для виконання пенсійних зобов’язань. Дефіцит Фонду покривається трансфертами з бюджету, забираючи бюджетні ресурси від фінансування сфер охорони здоров’я, культури, освіти, оборони тощо. 

Українці віддають на пенсійне забезпечення 38% своєї заробітної плати, причому віддають не на свою, а на чужу пенсію. Підтримка Пенсійного фонду з Державного бюджету, яка починаючи з 2005 року нарощується з року в рік, незабаром призведе до того, що держава залишиться перед вибором – або оплачувати працю лікарів та вчителів разом з утриманням державних службовців, військових і міліціонерів, або платити пенсії. Одночасно робити те і друге держава буде не здатною – просто не вистачить наявних фінансових ресурсів. 

В Європі у найближчі 20-30 років демографічна ситуація буде визначати економічну і політичну ситуації. В Україні уже сьогодні пенсіонери становлять 30% населення, а кількість платників збору на загальнообов’язкове пенсійне страхування – 33%. На 100 платників пенсійного податку припадає 91 пенсіонер. Очікується, що у 2015 році це співвідношення сягне 100 до 100, а в 2050-му – 100 до 139. Середня пенсія неминуче буде зменшуватися по відношенню до середньої зарплати, не залишаючи жодних шансів на забезпечену старість тим, хто сьогодні працює. 

Державі стає усе складніше виконувати зобов’язання, а політикам – передвиборчі обіцянки перед особами літнього віку, які є найактивнішою частиною електорату. 

Пенсійна система в Україні має корінні вади, які зумовлюють її несумісність з умовами ринкової економіки. Суперечності настільки загострилися, що без негайного реформування пенсійної системи фінансове і соціальне банкрутство держави стає реальною загрозою. 

Головним завданням держави, суспільства є подолання бідності працюючих громадян, бідності працюючої родини. 

За розрахунками фахівців, не усуне, а лише на деякий час відтермінує катастрофу збільшення пенсійного віку. Фінансовий ефект від збільшення трудового віку для жінок принесе Пенсійному фонду 5 млрд. грн. щороку. Цю суму прямо вилучать із гаманців 180 тисяч жінок, які очікують виходу на пенсію, і так 10 років поспіль. 

До того ж державі одночасно треба вирішити двоєдине завдання: 

по-перше, забезпечити влаштування жінок з високим віковим цензом на більш-менш оплачуваних робочих місцях; по-друге, гарантувати право молоді не лише отримати перше в житті робоче місце, а й забезпечити реальні перспективи для матеріального облаштування свого буття. 

На переконання вчених Академії ноосфери, підкріплене конкретними розрахунками і моделями з урахуванням світового досвіду, пенсії повинні і можуть забезпечувати безбідне життя пенсіонерам, давати можливість відчувати себе повноцінними людьми, членами своїх сімей, які продовжують виконувати важливі сімейні і суспільні функції щодо участі у вихованні підростаючого покоління, фінансово незалежними громадянами, які беруть участь у житті держави. 

Це – цілком реальне завдання, досягнення якого потребує ухвалення парламентом Програми реформування пенсійної системи України. Основна мета програми – гарантувати можливість кожному громадянину заробити й отримувати пенсію у розмірі від 70 і більше відсотків від середньої по країні зарплати, тобто збільшити її у 3 рази. 

Основні положення Програми реформування пенсійної системи України мають бути такими: 

1.Солідарна пенсійна система продовжує діяти лише для пенсіонерів, яким пенсія вже призначена, та для тих працюючих, яким до настання часу виходу на пенсію залишається 5-7 років. 

Всі інші працівники переводяться у персональну накопичувальну систему із збереженням вже нарахованого пенсійного зобов’язання держави. 

2.Держава визнає державним боргом сумарні зобов’язання перед працюючими платниками внесків до пенсійної системи, оформлює цей борг спеціальними цінними паперами і відкриває персональний доступ кожному громадянину до цієї інформації. 

3.При Пенсійному фонді України створюється Державний накопичувальний пенсійний фонд. Дальше накопичення пенсійних внесків залежить від розміру легально отримуваних заробітків кожного. 

Коли громадянин вважатиме, що він нагромадив достатній обсяг коштів на своєму рахунку, він може достроково вийти на пенсію. 

4.Одночасно мають бути сформовані законодавчі умови діяльності системи недержавного пенсійного забезпечення, в яку громадяни можуть переводити свої рахунки з накопичувального пенсійного фонду, або добровільно вкладати додаткові кошти. 

5.Надалі слід також запровадити ще один інструмент накопичення – довгострокові пенсійні банківські рахунки. Такі рахунки – це ті ж самі депозити, тільки термін їхньої дії становить щонайменше 10 років (до настання пенсійного віку). Держава законодавчо має гарантувати пенсійні банківські рахунки за рахунок Державного бюджету України. 

Паралельно з проведенням пенсійної реформи необхідно домагатися збільшення оплати праці, яка є основою пенсійного забезпечення громадян, і найголовніше – подолання бідності працюючого населення. 

Це – основне завдання влади, ключова вимога і нагальна потреба десятків мільйонів людей, практично – Українського народу. Їх досягнення потребує формування нової моделі економіки, побудованої на засадах сталого розвитку, нової моделі життя усього суспільства. Така модель є основою політики розвитку для України як європейської держави. 

Академія ноосфери, м. Київ 

25 січня 2013 р.

Детальніше »

Проблеми видобутку сланцевого газу в Україні: еколого-економічні аспекти

Провідними вченими та експертами Академії ноосфери і Українського товариства охорони природи проведено поглиблене дослідження проблем видобутку сланцевого газу в Україні, його екологічних та економічних аспектів. 17 жовтня 2012 року проведено розширене обговорення цієї проблеми, яка, з одного боку, викликає велику стурбованість екологів в усьому світі, а з іншого – має таке ж значення для забезпечення енергетичної безпеки держави, політики розвитку економіки. З доповідями виступили доктор економічних наук, професор Шевчук В.Я. та доктор геолого-мінералогічних наук, професор Яковлєв Є.О. 

Актуальність і гострота проблеми полягає в тому, що структура економіки України значною мірою породжує залежність від імпорту енергоресурсів, насамперед, природного газу. За роки незалежності практично нічого не було зроблено для зміни цієї структури, навпаки – монополізація енергоємних галузей призвела до консервації структури економічного розвитку, вивозу капіталу, небажання здійснювати реальні інвестиції в модернізацію застарілих підприємств і прагнення перекласти енергетичний тягар монополізованої економіки на населення. Тому все більшої гостроти набувають питання енергетичної ефективності економіки.  

Сучасний видобуток газу в Україні стабілізувався на рівні 19,5-20,5 млрд. м3/рік. Враховуючи значні енергоємні потужності металургійної, хімічної, енергетичної галузей, Україна додатково імпортує ще 27 млрд. м3/рік і залишається країною з найбільшим у світі річним споживанням газу на одиницю ВВП, що у 3-5 разів перевищує показники країн ЄС. 

Однією з обраних стратегій енергодиверсифікації є розробка нових родовищ вуглеводнів, зокрема, видобуток нетрадиційних видів газу (сланцевий газ, метан вугільних родовищ, газ щільних колекторів тощо). Привабливими умовами є формування покладів сланцевого газу в межах значної частини території країни, а також наявність розвиненої мережі газопроводів, які здатні забезпечити доставку сланцевого газу споживачам. 

Оцінки запасів сланцевого газу в Україні за різними джерелами суттєво відрізняються і складають: Державна служба геології та надр Мінприроди України (2012 р.) – 7,0 трлн. м3; Американська інформаційна енергетична агенція (U.S. EIA) (2011 р.) – 1,2 трлн. м3; Міністерство енергетики і вугільної промисловості України – 5,0 трлн. м3. Більшість експертів сходяться на думці, що за запасами сланцевого газу Україна посідає 4 місце в Європі після Польщі, Франції, Норвегії. 

На території України розглядаються два перспективних басейни з покладами сланцевого газу: Дніпровсько-Донецький та Люблинський на Заході країни з запасами 1,36 трлн. м3 та 4,22 трлн. м3 відповідно (рис. 1).

Рис.1. Схема розміщення басейнів сланцевого газу в Європі 

З сумарних запасів у 5,58 трлн. м3 можуть бути технічно вилучені 1,19 трлн. м3 (до 20%). За умови використання лише технічно доступного сланцевого газу на теперішньому рівні споживання природного газу запасів цих ділянок вистачить більше ніж на 25 років. 

Однак сланцевий газ порівняно з природним має значні недоліки: 

1. видобуток сланцевого газу є дуже високотехнологічним процесом, для якого необхідне потужне обладнання, висококваліфікований персонал та дуже значні інвестиції; 
2. малий строк функціонування свердловин – навіть нові технології (горизонтальне буріння та гідророзрив), які збільшують площу контакту свердловини з породою у 30-50 разів, забезпечують її економічно ефективне функціонування до 2-3 років (для порівняння: свердловини природного газу в Уренгої функціонують 10-15 років); 
3. за даними реального видобутку, транспортування та використання сланцевого газу він має підвищену агресивність до металу, що скорочує тривалість експлуатації газопроводів та в 2 рази меншу енерговіддачу; 
4. висока, порівняно з природним, собівартість газу (США – реальні витрати 212-283$ на 1 тис. м3 сланцевого газу, а у Газпрому Росії – 19$ на 1 тис м3 природного газу; окупність інвестицій – 10-12 років (проти 5-7 років при звичайному видобутку газу); 
5. на відміну від газоносних площ США, де технологічні параметри геологічного середовища вивчені дуже добре і є сприятливими для видобутку (знижена міцність), інші сланцеві басейни не вивчені настільки, щоб можна було оцінювати запаси та витрати на видобуток для побудови бізнес-моделей, тим більше, що собівартість сланцевого газу сильно залежить від глибини видобутку; 
6. незрозумілі екологічні наслідки, особливо віддалені, невивченість питання реакції природного середовища, в першу чергу забруднення підземної гідросфери (у т.ч. стратегічно важливих горизонтів прісних вод питної якості);
7. порушення поверхні та сейсмічні явища, викиди парникових газів, вилучення з господарського використання великих земельних площ; 
8. наявні технології видобутку передбачають суттєві додаткові впливи на існуючу інфраструктуру та навколишнє середовище, які обумовлені вилученням значних земельних площ, залученням з наступним забрудненням великих обсягів прісних водних ресурсів (4-20 тис. м3 на одну видобувну свердловину), додатковим навантаженням на підприємства знешкодження відходів та транспортні шляхи. 

Так, за даними Агентства охорони навколишнього середовища США (ЕPA USA) частка хімічних добавок у технологічній воді сягає 2%, але величезні об’єми водних розчинів, які використовуються при експлуатації і повторах гідророзривів у свердловинах (9 000-25 000 м3) пов’язані з поверненням 1300-23000м3 забруднених водних стоків. Вони вміщують як технологічні реагенти (хлористий амоній, нафтопродукти), так і токсичні мікроелементи зі сланцевих порід (йод, бром, важкі метали, можливо радіоактивний уран та радій). Крім того, відбувається насичення токсичними хімічними сполуками великих обсягів сланцевих газонасичених порід, які внаслідок гідророзривів і збільшення проникності здатні формувати зони довготривалого забруднення підземної гідросфери. 

Серед зарубіжних країн роботи з видобутку сланцевого газу повністю заборонені у Франції і Болгарії, призупинялися і продовжуються під пильним екологічним контролем у Великобританії, на два роки введено мораторій у провінції Квебек в Канаді для проведення досліджень, супроводжувалися скандалом у штаті Огайо в США із-за порушення технології і зливання забрудненої води у водойми, продовжуються у Польщі з собівартістю сланцевого газу у 300 дол. проти 500 дол. за російський газ. 

Світові експерти сходяться на думці, що масштабний розвиток видобутку сланцевого газу перекроїть енергетичну карту світу. На жаль, екологічні наслідки при такому однобокому підході відходять на другий план, важливішими вважаються геополітичні аспекти. 

Наприкінці травня 2012 р. Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) оприлюднило доповідь «Золоті правила золотого століття газу», в якій прогнозує, що протягом наступного десятиріччя Росія може позбутися свого статусу світового лідера газового ринку. 

Основним мотивом доповіді є необхідність посилення уваги до екологічних моментів видобутку та використання сланцевого газу. На думку МЕА, «золоті правила» підкреслюють важливість повної прозорості, вимірювання та моніторингу екологічного впливу, залучення місцевих громад, ретельного вибору місць для буріння численних свердловин (8-10 стовбурів на 1 км2) та заходів для запобігання будь-яким витокам зі свердловин у водоносні горизонти; суворої оцінки і моніторингу потреб та втрат води; заходів з метою нульових викидів та мінімального рівня горіння газу, а також покращеного проектування та регулярного контролю. 

Основними загрозами для навколишнього середовища, на думку експертів МЕА, є більш «агресивні» технології видобутку, що вимагають більшої кількості свердловин, великих обсягів прісної води та несуть більшу загрозу забруднення при недотриманні техніки безпеки. Проте потенційні вигоди при умові, що газ виробляється і транспортується у відповідності зі строгими екологічними стандартами, сприяють швидкому поширенню популярності цього ресурсу. 

В Україні процес розробки сланцевого газу починається з освоєння двох ділянок: Олеської в межах Люблинського басейну (рис. 2) та Юзівської в межах Дніпровсько-Донецького басейну (рис. 3). 

Тендери на освоєння цих ділянок отримали дві компанії, що входять до числа провідних у світі, а отже володіють найбільш досконалими технологіями: американська «Шеврон» та британо-нідерландська «Шелл». Необхідність залучення іноземних компаній обумовлена двома основними факторами: розробка родовищ сланцевого газу потребує великих капіталовкладень і вимагає надійної та безпечної технології видобутку. 

За даними Міністерства екології та природних ресурсів загальні запаси Олеського та Юзівського родовищ складають 2-5 трлн. м3 газу. Проте видобуток на Олеському родовищі може бути обмеженим через складні геологічні умови. За оптимістичним сценарієм на Юзівському родовищі можна буде щорічно видобувати від 30 до 40 млрд. м3 газу, а на Олеському – 15-20 млрд. м3. 

Оголошення переможців тендеру викликало хвилю дискусій на різних рівнях щодо доцільності та безпечності розробки родовищ сланцевого газу в Україні. Основними аргументами противників є саме екологічні обмеження розробки таких родовищ в умовах досить щільно заселеної території та небезпеки порушення навколишнього природного середовища (провали, затоплення територій, забруднення прісних підземних та наземних вод, зростання сейсмічності). 

Так, технологія видобутку сланцевого газу методом «гідророзриву» передбачає створення системи вертикальних та горизонтальних свердловин, в які під тиском закачується суміш з води, піску та наповнювачів, що підвищують в’язкість розчину і викликають просторове утворення мікротріщин та збільшення площі дренування. Після зниження тиску вода вільно витікає з утворених тріщин, а пісок не дає їм закриватися для вільного витоку газу. Воду, що відкачали, мають піддавати очищенню і використовувати повторно для проведення гідророзривів.

Рис.2. Схема розміщення Олеської ділянки в межах Люблинського басейну 

Екологи виокремлюють такі проблеми щодо екологічної безпеки розробки родовищ сланцевого газу в Україні: 

1. низька забезпеченість водними ресурсами України в цілому та, зокрема, площ видобутку сланцевого газу, висока вірогідність забруднення водних ресурсів, у тому числі підземних, які є стратегічним запасом країни; 
2. можливість незворотної втрати великих площ земельних ресурсів і підриву аграрного потенціалу країни; 
3. виникнення деформацій поверхні, зменшення сейсмостійкості території, підвищення сейсмострушуваності; 
4. невизначеність реакції навколишнього середовища на сумісну дію техногенних впливів, зумовлених розвідкою та видобутком газу та інших виробництв (хімічні та видобувні підприємства), а також наслідків глобальних змін клімату (збільшення кількості та масштабності опадів, частоти і висоти повеней); 
5. можливість потрапляння газу в атмосферу (від 4 до 8% газовіддачі) на етапі будівництва та експлуатації свердловини.

Рис.3. Схема розміщення Юзівської ділянки в межах Дніпровсько-Донецького басейну 

За оцінками провідних експертів розвинутих країн ЄС (Англія, Франція та ін.), США, СНД провідними факторами екологічної небезпеки видобутку сланцевого газу є надходження у геологічне середовище (підземну гідросферу) великої кількості токсичних речовин та їх активний рух у породному масиві при гідророзривах. 

При середніх показниках буріння до 10 свердловин/км2 на площі Юзівській (~4 тис.км2) та Олеській (~6 тис.км2) буде пробурено до 100 тис. свердловин з можливістю закачки в них до 15 000 м3/1св. х 100 000 св. ≈ 1,5 млрд. м3 води, з яких 1,2 млрд. м3 у вигляді високотоксичних стоків повернуться на поверхню. Навіть після ефективної очистки вони повернуться у річки і поверхневі водойми, які є суцільно зарегульованими і значно забрудненими. Крім того, тиски гідророзривів сягають 500-1500 атмосфер, що є еквівалентом тиску породного шару товщиною 1700-5000 м. Останнє може свідчити про ризик гідрогеоміграції у горизонти прісних підземних вод, які залягають на менших відстанях від горизонтів зі сланцевим газом. 

Реакція геологічного середовища на гідророзрив, як головний елемент технології видобутку сланцевого газу, переважно пов’язана не з геологічною будовою, а з механічними властивостями порід (їх суцільністю, відсутністю тектонічних порушень). До них, у першу чергу, можна віднести анізотропію міцності газоносних шарів, коли міцність по нашаруванню значно менша ніж по товщі, що суттєво підвищує ефективність гідророзриву та газовіддачу свердловин. У той же час існує ризик втрати ізоляції вздовж стовбуру свердловини внаслідок розвантаження порід при бурінні та неякісній цементації затрубного простору, що може призвести до міграції забруднень в прісні водоносні горизонти. 

Без сумніву, просторове поширення ділянок видобутку сланцевого газу в межах України, більшість регіонів якої відрізняється значною щільністю населення і напруженою екологічною (в першу чергу – водно-екологічною) ситуацією, буде пов’язане з додатковими техногенними змінами геологічного середовища та ризиком зниження його екологозахисної здатності. Це дуже актуально для України, в межах якої спостерігається велика різноманітність геологічних структур, які мають значну мінливість складу порід, їх проникності, міцності, тектонічної порушеності. Крім того, більшість геологічних структур Донбасу, Волині, нафтогазоносних районів (Східного, Карпатського, Чорноморського) мають значну техногенну порушеність геологічного середовища вуглевидобувними шахтами (до 15 000 км2) та нафтогазовими свердловинами (до 12 тис.). 

У той же час, дані дистанційного зондування Землі свідчать про значну щільність в межах геологічних структур України тектонічних порушень різного рангу. Більша частина таких зон може бути потенційними шляхами міграції природних і техногенних вод газоносних горизонтів до шарів зони активного водообміну із запасами прісних підземних вод, які за умов суцільного забруднення поверхневих джерел є останнім захищеним резервом питного водопостачання. 

Крім того, питання розвідки та видобутку сланцевого газу в Україні несе загрозу підвищення соціальної напруженості в густонаселених районах, де екологічні аспекти мають підвищену значимість. Цьому сприяють недостатня прозорість у питаннях технологій розробки окремих компаній, відсутність досвіду роботи в Україні, непоінформованість населення та громадських організацій, сумний досвід експлуатації надр олігархічними структурами, при якому прибутки привласнюються і вивозяться за кордон, а місцевому населенню лишаються одні лише збитки та екологічні негаразди. 

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ 

Перспективи видобутку сланцевого газу в Україні, як і в інших країнах світу, у вирішальній мірі залежать від вирішення екологічних проблем, що супроводжують розвиток такого типу виробництв. Тому перш за все необхідно чітко уявляти комплекс екологічних негараздів і соціальних наслідків, з одного боку, та економічних вигод, з іншого, для побудови максимально ефективної політики розвитку у цій сфері. 

І. Враховуючи недостатню геологічну вивченість родовищ сланцевого газу в Україні необхідно провести ретельні дослідження з метою уточнення умов видобутку та прогнозування наслідків його впливу, для чого ділянки першочергових видобувних робіт визнати як науково-дослідні полігони, на яких поряд з розвідкою провести комплекс наукових робіт, включаючи оцінку впливу на навколишнє природне середовище. Проведення цих робіт має бути прозорим, а результати – відкритими. 

Враховуючи виняткову значимість даної проблеми доцільно розробити і виконати силами установ НАН України державну цільову науково-технічну програму «Сланцевий газ України». 

ІІ. До початку видобутку сланцевого газу необхідно на урядовому рівні вирішити питання щодо підготовки відповідної інфраструктури, очевидно, значною мірою за рахунок коштів державного бюджету, що на сьогодні навіть не планується. Ці витрати мають також враховуватися у собівартості і рентабельності видобутку майбутнього газу. 

Якщо розвиток піде за оптимістичним сценарієм, виникне необхідність у щорічному бурінні великої кількості свердловин (кілька сотень і більше), територіальному зміщенні площ видобутку та інженерної інфраструктури (під’їзні шляхи, технологічні водопроводи та ін.), в модернізації наявних газопроводів та будівництві нових; доступі до систем водопостачання, водовідведення та водопідготовки, а також будівництві та модернізації підприємств з очищення та зберігання відходів з достатньою потужністю. 

III. Оцінка запасів прісної води, у тому числі для технологічних потреб, та загрози її забруднення мають враховуватись при прийнятті рішень щодо видобутку сланцевого газу у першочерговому порядку. На думку Юрія Щербака, першого міністра екології України, дипломата, письменника, життя на Марсі зникло в результаті того, що там було винайдено зброю для знищення води. 

Щоб не допустити такого сценарію розвитку подій на Землі, слід вивчити можливість та економічну доцільність застосування при видобуванні сланцевого газу замість вуглеводнів та інших довго живучих хімічних речовин сполук спирту та інших короткоживучих нешкідливих для навколишнього природного середовища органічних і хімічних речовин. 

ІV. На підставі результатів наукових досліджень та з урахуванням світового досвіду слід проводити випереджальну інформаційну кампанію серед місцевих громад щодо переваг і ризиків видобутку сланцевого газу. Органи місцевого самоврядування, а також громадські організації мають отримувати повну та достовірну інформацію щодо цього питання та, відповідно до Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу», «Про місцеве самоврядування» та Постанови КМУ «Про затвердження Порядку залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан довкілля» забезпечувати формування усвідомленої позиції місцевих громад. 

V. І, нарешті, головне. В українських реаліях значно важливіше за нарощування видобутку сланцевого газу проводити політику структурної перебудови національного господарства, зменшення енергоспоживання та підвищення енергоефективності економіки. Щороку в Україні споживається близько 48 млрд. м3 природного газу, тобто практично стільки ж, скільки у Франції чи Нідерландах, і утричі більше, ніж у Польщі. За розрахунками експертів, Україна може безболісно зменшити споживання природного газу принаймні удвічі. Цього можна досягти засобами державного регулювання економіки, зробивши процес енергозбереження більш вигідним і привабливим, ніж процес енергоспоживання. 

Вода в Україні є дорожчою за нафту і газ, а перспективи екологічно чистого розвитку аграрного сектору, які неможливі без чистої води і землі, є більш привабливими для країни і світу, ніж розвиток екологічно брудної енергоємної промисловості. 

Загалом же слід враховувати, що довгострокові екологічні імперативи мають вищість над тимчасовими економічними вигодами, коли йдеться, як у ситуації із сланцевим газом, про екологічну безпеку Землі. 

Українське товариство охорони природи, Секція охорони надр та екологічної геології ім. О.С.Щириці; Академія ноосфери, м. Київ. 

17 жовтня 2012 року

Детальніше »