ООН: щороку 1,3 мільярда тонн харчів опиняється на смітнику

Щороку мільйони тонн продуктів харчуванння опиняється на смітнику. За даними фахівців ООН, це шкодить довкіллю та продукує викиди СО2. Щороку в усьому світі приблизно третина всіх продуктів харчуваня потрапляє у відходи. Це 1,3 мільярда тонн. За даними фахівців ООН, таке марнування не лише спричиняє економічні збитки, а й завдає великої шкоди довкіллю. Цінність такої кількості змарнованих харчів відповідає ВВП Швейцарії, заявив генеральний директор Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO) Жозе Граціану да Сільва в Римі.

Більше мільярда тонн харчів щороку опиняється на смітнику

Втрати обходяться світовій економіці щороку в 570 мільярдів євро (750 мільярдів доларів), зазначається у звіті "Наслідки марнування продуктів - вплив на природні ресурси", представленого в Римі та Найробі у середу, 11 вересня. Це неприйнятно з моральної точки зору, наголосив Граціану да Сільва. "Ми не можемо дозволити, щоб третина продуктів харчування, які ми виготовляємо, марнувалася або втрачалася у той час, коли щодня від голоду потерпають 870 мільйонів людей", - цитує слова гендиректора Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН агентство dpa.

Неприйнятне марнування

Ахим Штайнер, керівник програми ООН з довкілля (UNEP), промовляючи в Найробі, застеріг насамперед від розплати за таке марнування, від тягаря, що ляже на плечі майбутніх поколінь. За його словами, зменшення такого викидання їжі має надзвичайно великий потенціал для того, щоб подолати голод у світі.

Лише для виробництва продуктів харчування, які пізніше не використовуються, щороку втрачається майже 250 кубічних метрів води. Для порівняння - це втричі більше від вмісту Женевського озера, а також, як зазначається у звіті, це втричі більший обсяг води, ніж протікає за рік російською річкою Волга, зазначає агентство Reuters.

Крім того, під час виробництва цих продуктів продукуються парникові гази, що відповідає ефекту 3,3 мільярда тонн вуглекислого газу. Лише США та Китай викидають щороку більше вуглекислого газу, йдеться у документі. Але й це ще не все. Майже 30 відсотків світової площі сільськогосподарських земель використовується для виробництва продуктів харчування, які ніколи не з'їдаються. "Якби марнувалося менше харчів, це б не лише зменшило тиск на ресурси, яких обмаль, а й також стало б непотрібним збільшувати виробництво на 60 відсотків, щоб мати змогу і 2050 року прогодувати все населення Землі", - пишуть автори звіту.

Не поспішати викидати

У країнах, що розвиваються, йдеться нсамперед про те, що частина продуктів втрачається під час виробництва. У бідніших державах до того ж бракує відповідних можливостей для зберігання, таким чином продукти харчування псуються ще до того, як доходять до споживача.

Натомість у багатих країнах або в магазинах, або в приватних господарствах просто викидається величезна кількість продуктів харчування, які ще придатні до вживання. Так стається серед іншого й тому, що на упаковках зазначається мінімальний термін зберігання, що споживачі часто плутають з терміном придатності.

На думку німецького міністра з питань продовольства, сільського господарства і захисту прав споживачів Ільзе Айґнер, Німеччина вже перебуває на шляху до зменшення продовольчих відходів завдяки кампанії "Занадто добре для смітника". "Якщо це наслідуватимуть інші країни, то ми зможемо досягнути ціль Єврокомісії - зменшити вдвічі до 2020 року кількість продуктових відходів, які могли б бути використаними", - сказала міністр.

Автор: Наталя Неділько

Джерело: dw.de

Детальніше »

Електронні відходи: аналіз ринку та проблеми утилізації

Забезпечення потреб сучасної людини вимагає від технічного прогресу створення все більшої кількості електронних пристроїв, які дозволяють людині економити час та почувати себе більш комфортно. Нажаль, невеликий термін експлуатації деяких пристроїв, а що важливіше, потужний тиск маркетингових акцій на свідомість людей призводять до швидкої заміни електронних пристроїв. У результаті, щороку у світі утворюється близько 50 млн тон електронних відходів, а їх накопичення відбувається втричі швидше, ніж зростання кількості інших відходів. 

Найбільш швидке зростання кількості електронних пристроїв спостерігається в країнах, що розвиваються (в першу чергу Китай, Індія, країни Латинської Америки). Це викликано тим, що Америка та багато європейських країн експортують електронні відходи до «країн третього світу», погіршуючи в них екологічну ситуацію. Так вже зараз у Китаї щорічно на звалища потрапляє 500 тис. т холодильників, 1,3 млн т телевізорів і 300 тис. т персональних комп’ютерів. В Індії − 275 тис. т холодильників, 275 тис. т телевізорів та 56,4 тис. т комп’ютерів [1].

В Україні проблема накопичення електронних відходів стоїть дуже гостро через: 1) зростання ринку електронної техніки та 2) відсутність налагодженої системи її утилізації. Згідно зі статистичними даними на території України перебувають у користуванні 53,6 мільйона мобільних засобів зв’язку, щороку імпортується 300 тисяч портативних комп’ютерів, 277 мільйонів елементів живлення (батарейок). У перерахунку на вагу це становить 4,5 тисячі тонн батарейок і акумуляторів на рік, які після відпрацювання є потенційно небезпечними відходами [2]. Результати дослідження ринку “GfK Ukraine” за перший квартал 2013 року свідчать, що порівняно з аналогічним кварталом минулого року обсяги продажів в грошовому виразі зросли на 14% . В «зеленій зоні» опинились усі сектори, а найбільшого росту досягли групи побутової електроніки (22%), великої (19%) та малої (18%) побутової техніки та телеком-продукція (14%). Загальні обсяги продажу побутової техніки та електроніки за підсумками кварталу складають майже 11 млрд грн. Динаміка продажів побутової техніки представлена на малюнку 1.

Табл.1 Динаміка продажів на ринку побутової техніки та електроніки в Україні, млрд грн.

Процес переробки електронних відходів складається з трьох етапів: 1) збір; 2) сортування/демонтаж та попередня обробка (включає сортування, демонтаж, механічну обробку); 3) кінцева обробка (очищення та утилізація) [4]. Основною причиною, через яку в Україні накопичуються на звалищах електронні відходи, є відсутність законодавчого поля, яке б регулювало всі 3 етапи.

Газета УНІАН повідомляє, що у 90-ті роки деякі європейські країни заборонили розміщення електронних відходів на полігонах. А виробників електронних приладів на законодавчому рівні в ЄС зобов’язали безкоштовно приймати відпрацьоване або непридатне для подальшого використання електричне й електронне обладнання, нести відповідальність за його утилізацію, зокрема й фінансову. Щодо ситуації в Україні, то 16 лютого 2010 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері поводження з відходами». Завдяки цьому документу Закон України «Про відходи» доповнено статтею 35-1 «Вимоги до поводження з побутовими відходами», відповідно до якої небезпечні відходи необхідно збирати окремо від інших видів побутових відходів, а також відокремлювати на етапі збирання чи сортування та передавати спеціалізованим підприємствам, які мають ліцензії на їх переробку. До І класу небезпеки відносяться відпрацьовані люмінесцентні лампи та відпрацьовані малі побутові хімічні джерела енергії (батарейки та акумулятори) [1]. Наразі в Україні, відходи електроніки утилізуються лише на одному підприємстві у Львові (ДП «Аргентум»). Головною проблемою є відсутність системи централізованого збору відпрацьованої електронної техніки та люмінесцентних ламп, якими користується більшість мешканців. Щодо батарейок, ситуація виглядає краще завдяки встановленню пунктів їхнього збору у громадських місцях. Окрім цього, утилізацією електронного обладнання та комп’ютерної техніки займаються приватні підприємства, зокрема НВП «Екологічна лабораторія» (http://www.eco-lab.com.ua).

Таким чином, в Україні спостерігається прискорення темпів накопичення електронних відходів, а недосконала система управління призводить до неможливості ефективної утилізації відпрацьованого електричного та електронного обладнання. Згідно огляду Всеукраїнської екологічної громадської організації «МАМА-86», для покращення існуючої системи поводження з електронними відходами необхідно включити основні принципи «електронних» директив ЄС (Директива 2002/96/ЄС про відходи електричного та електронного обладнання та Директива 2002/95/ЄС про обмеження використання певних небезпечних речовин в електричному та електронному обладнанні; нові Директива 2012/19/ЄС та Директива 2011/65/ЄС) в національне законодавство [2].

Автор: Марія Пазиніч

Джерела:

1) Газета СІМ ДНІВ Рівне [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7d.rv.ua/2012/10/11/на-нас-наступають-електронні-відходи/

2) Вирішення проблеми електронних відходів: європейські підходи до української проблеми, К.,2013. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irf.ua/files/ukr/programs/euro/publication_final_web.pdf

3) Прес-реліз GfK Ukraine [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.business.ua/upload/analytics/analitics%202013/2013-Q1_GfK_TEMAX.pdf

4) Recycling – From E-waste To Resources. United Nations Environment Programme & United Nations University, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unep.org/pdf/pressreleases/E-waste_publication_screen_finalversion-sml.pdf

Детальніше »

Осло: бракує сміття

У столиці Норвегії Осло існує цікава проблема з відходами. Не те, щоб в місті не знали, що з ними робити, навпаки, не знають, що робити без них. Як і в інших скандинавських містах, тут успішно впроваджені технології когенераційні, які ефективно спалюють муніципальні відходи з одночасним виробництвом електроенергії та тепла. 
Але після багатьох років успішної роботи прийшли до того, що вже нічого спалювати! Те, що спочатку здавалося ідеальною ситуацією - місто практично без відходів, та половина тепла отримана від спалювання сміття - сьогодні втрачає своє "екологічне" обличчя.

Місцеві жителі дуже дбайливо ставляться до природи і ретельно розділяють відходи. Але  цей захід виявився занадто успішним, та наразі столиця не має достатньої кількості відходів для спалювання в ненажерливих печах.

В Осло прийняли рішення імпортувати відходи. Сьогодні Швеція та Великобританія здійснюють в Осло поставки твердих відходів. Також планується імпорт відходів з США, що викликало негативну реакцію місцевих жителів.

Застосування когенераційних енергетичних установок для утилізації відходів є екологічно чистим проектом, але транспортування відходів на відстань у сотні й тисячі кілометрів, вже не має такого "зеленого" забарвлення.

Це розуміють і норвежці, як і те, що печі їх сміттєспалювальних заводів не повинні остигати. Тому вони закликають до "відкриття глобального ринку відходів", де б кожне європейське сміттєзвалище стало бажаним джерелом добре оплачуваного палива.

"Сьогодні сміття - дуже цінний товар", говорить Hege Rooth Olbergsveen, радник з питань утилізації відходів в Осло. Шведи сьогодні платять деяким прикордонним містам Норвегії, щоб мати можливість імпортувати їх муніципальні відходи.

Шведи, норвежці та фіни разом виробляють близько 150 мільйонів тонн побутових відходів на рік, а можуть утилізувати щорічно 700 мільйонів тонн. Крім того, найближчим часом в Швеції планують суттєво збільшити потужності своїх установок з утилізації відходів, що викликає у норвезьких фахівців не дуже приємні відчуття.

"Екологічна" поведінка населення північних країн призвела до конфлікту з енергетичними (фінансовими) інтересами. Таким чином, сміттєспалювальним заводам Скандинавії належить прийняття складних, неоднозначних рішень екологічних та економічних проблем.

Джерело: ecosmart-ua.com

Детальніше »

Українцям роздають безкоштовні контейнери для відпрацьованих батарейок

Активісти-екологи України в рамках кампанії "Батарейки? утилізація!" закликають українців підтримати їхню ініціативу — налагодити збирання відпрацьованих батарейок, щоб уникнути забруднення довкілля.

Зокрема, Національний молодіжний центр "Екологічні ініціативи" спільно зі Всеукраїнською екологічною лігою пропонує всім установам та організаціям безкоштовні контейнери для збору відпрацьованих батарейок, які вони можуть встановити на своїх площах. 

Всі зацікавлені установи, які хочуть приєднатися до проекту "Батарейки? утилізація!", повинні заповнити заявку, http://ecoleague.net/5623003-169-2683.html відсканувати її і надіслати на електронну адресу vel@ecoleague.net, повідомляє сайт «Промислова екологія». 

Після оброблення заявки та її схвалення у вказаному місці безкоштовно встановлять спеціальний сміттєвий бак для збирання відпрацьованих батарейок. Їхнє вивезення на утилізацію, а також установлення контейнерів буде забезпечувати кампанія ТОВ "Сігмас Еколоджи" в координації з замовниками. 

Як зазначають екологи, використані акумулятори та батарейки містять ртуть та важкі метали, які дуже сильно забруднюють навколишнє середовище. Тільки одна викинута батарейка може вбити два дерева, забруднити 20 кв. м ґрунту і 400 л води. У зв'язку з цим волонтери-екологи закликають українців не викидати відпрацьовані батарейки в загальні сміттєві баки, а класти їх у спеціальні контейнери. Якщо ж таких контейнерів на майданчику поки немає, то можна знайти активістів і здати батарейки ім. 

Джерело: epochtimes.com.ua

Детальніше »

Німецькі технології для порятунку головної річки Донбасу

Річка Кальміус віддавна екологічно небезпечна і подекуди перетворилася на зливові стоки. Для її оздоровлення ФРН пропонує досвід Рурського регіону з порятунку річки Емшер.

Річка Кальміус забруднена промисловими викидами, побутовим сміттям та каналізаційними стоками. Токсична вода, особливо поблизу Маріуполя, має жовто-коричневий колір та різкий неприємний запах. Річка «хвора», адже її забруднення фактично дозволено усім: від шахт та промислових гігантів до каналізації. Від Кальміусу залежить й довкілля Азовського моря, куди впадає річка, і якість питної води, і, природно, здоров’я населення в регіоні, який і без того є найбільш техногенним в Україні.

Проблема забруднення Кальміусу не нова. Утім за останні роки її екологічний стан значно погіршився, кажуть фахівці. «Ми сьогодні знаходимося на початку шляху, прийнявши програму оздоровлення річки до 2020 року і виділивши на її фінансування 176 мільйонів гривень», - каже міський голова Донецька Олександр Лук’янченко.

Схожі проблеми вугільних регіонів

До її впровадження можуть підключитися і німецькі експерти, які за ініціативи Генконсульства ФРН в Донецьку обговорювали шляхи порятунку річки. «Екологічні проблеми у вугільних регіонах схожі. У Рурі ми мали таку ж ситуацію, якщо не гіршу, з річкою Емшер, що впадає в Рейн. Це був величезний відкритий стічний канал, підійти до якого було неможливо через неприємний запах. Дітей туди не пускали», - розповів у коментарі Deutsche Welle керівник відділу технічного сервісу «Емшергеноссеншафт» Буркхард Тайхгребер (на фото ліворуч).

Ця організація була створена ще наприкінці ХІХ сторіччя і вже понад 100 років збирає як гроші, так і досвід для вирішення водних проблем. «Коли стало зрозуміло, що вугільна промисловість іде з Руру, повстало завдання - з «чорного регіону», де було задимлене повітря та отруєна вода, зробити екологічно чистий регіон. Зараз реалізуємо величезний проект з відновлення басейну річки Емшер. Він триватиме ще 10 років»,- каже німецький фахівець і додає, що головною для них стала технологічна проблема: необхідно було розробити цілком нову концепцію очистки води. «Спочатку було незрозуміло, хто ж за все це буде платити. Потрібно було переконувати і міста, і промислові підприємства», - каже Тайхгребер.

Де взяти кошти?

Загальна вартість цього проекту 4,5 мільярдів євро. Державна фінансує лише 15 відсотків, інші витрати перейняли на себе міста та промислові підприємства. «За цей час збудували чотири великі очисні споруди, 300 кілометрів каналізаційного каналу. Ми хотіли б для поглиблення співробітництва запросити донецьких колег до Німеччини, щоб наглядно продемонструвати наші можливості», - зазначив Тайхгребер.

Німеччина пропонує Донбасу використати досвід з організації роботи і принципи фінансування проекту. «ФРН - не бідна країна. І ми розуміємо, що неможливо такі ж кошти вкласти зараз в Україні на порятунок Кальміусу», - додає Генконсул Клаус Ціллікенс.: «кому ці роботи підуть на користь, той і має платити». До того ж і самі мешканці теж можуть брати участь у створені нового ландшафту. «І як було б прекрасно, якщо б незабаром можна було б на велосипедах від Донецька до Маріуполя їздити вдовж річки Кальміус»,- говорить Ціллікенс.

Як вплинути на власників підприємств – забруднювачів?

Та поки що експерти та громадські активісти з певним скепсисом ставляться до будь-яких екологічних програм. «Люди звикли, що більшість програм залишається на папері. Адже кошти та схожі заходи, що визначені у затвердженій зараз довгостроковій програмі з оздоровлення Кальміусу, вже неодноразово раніше закладалися в природоохоронні проекти. Утім результат був практично нульовим», - сказав в коментарі Deutsche Welle керівник "Донецького екологічного руху" та громадської ради при обласному Управлінні екології Сергій Денисенко.

Екологічні порушення великих підприємств майже не фіксуються, та й, в будь-якому разі, штрафи мізерні, - каже громадський активіст. І головне - дуже сумнівно, що керівництва міст мають вплив на власників та голів промислових підприємств-забруднювачів, щоб зобов’язати фінансувати програми очищення рік та водоймищ. Поки про інтерес з їхнього боку до цього проекту невідомо.

Джерело: dw.de

Детальніше »

Китайське Гуачжу: Е-звалище номер один на планеті

Щорічно у світі виробляється 50 млн. тонн "електронного сміття" - старі комп'ютери, телефони, факси, принтери, і т.п. 70% цих відходів надходять до наймасштабнішого звалища в світі - до китайського містечка Гуачжу в провінції Гуандун. Гуачжу не рідко називають - найбруднішим містом на Землі. Наприклад, ГДК по свинцю тут перевищено в 370 разів.

Переробку небезпечних, "Електронних відходів" регулює "Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням" від 1989 року. В Європейському Союзі діє акт Waste Electrical and Electronic Equipment Directive, який диктує норми по збору і переробці всіх типів електроніки. У США діють як федеральні, так і локальні закони про контроль обороту e-waste. Крім того, в ЄС переробку Е-сміття регулює акт RoHS (Restriction of Hazardous Substances). Цей акт складений так, що практично робить неможливим переробку старої електроніки - фактично на фабриках, що переробляють сміття, не можна зберігати свинець, ртуть, кадмій, шестивалентний хром, полібромовані біфеніли і полібромовані дифеніли. Тому і європейцям, і американцям дешевше відправити "електронне сміття" в країни Третього світу, а не вкладати мільярди доларів в безпечні екологічні заводи.

Тільки один приклад. США - є світовим лідером по кількості споживання електроніки, тут діють лише 3 заводи з переробки "електронного сміття", потужність найбільшого з них - всього 70 тисяч тонн.

70% таких відходів вивозиться в Китай (тобто близько 35 млн. тонн), ще 20% припадає на декілька країн Африки (Нігерія, Гана), решта - на Бразилію, Індію та ще низку країн.

У самому Китаї 80% "електронного сміття" припадає лише на одне місто - Гуачжу, розташоване у південній провінції Гуандун.

Тутешнє звалище займає 52 квадратних кілометри, та ще близько 15 кв. км - в 4-х навколишніх селах. На цих звалищах працює 300 тисяч осіб.

90% працівників розбирають комп'ютери, принтери, телевізори тощо прямо голими руками. Основний метод виділення тих чи інших металів і компонентів - просте обпалення електроніки. Як правило, кожен день на сміттєзвалищі горить близько 100 великих багать. Потім вже сортуються "випалені" мідь, свинець, і т.п. Сплави, які містять дорогоцінні метали (срібло та золото), йдуть далі на очищення в примітивні лабораторії. Як приклад, кислотні ванни для очищення мікросхем знаходяться прямо на березі річки Ліанжань, а цей їдкий розчин потім зливається в саму річку.

Загалом, переробка старого комп'ютера, архітектури 486, приносить до 20 доларів доходу. Однак працівники отримують дріб'язок  Як правило, їх зарплата становить 3-6 доларів на день, при 10-12 годинному робочому дні та 6-денному робочому тижні.

80% працівників Е-звалища страждають від неврологічних, легеневих або шкірних захворювань. Свинцю в крові дітей Гуачжу міститься на 88% більше норми. По вмісту свинцю і міді в грунтах ГДК перевищено в 370 і 115 разів відповідно. По діоксину перевищення ГДК - у 130 разів. Вода в радіусі 60 км від Гуачжу непридатна для пиття, і її доводиться завозити в місто в автоцистернах.

У грошовому вимірі, бізнесмени Гуачжу заробляють на Е-смітті близько 3 млрд. доларів на рік.

Джерело: ttolk.ru та china-pix.com

Детальніше »

В Швеції дефіцит сміття

Швеція є однією з небагатьох країн, де для опалення численної кількості житлових будинків використовуються відходи, які спалюються і зараз у країни актуальною є незвичайна проблема - дефіцит цих самих відходів. Шведські звалища повністю спорожніли, а сміттєві ресурси вичерпані.Здавалося б - прекрасний стан речей - аж ні! Тепер ця північна скандинавська країна просить допомоги у своїх сусідів, імпортуючи сміття, в більшою мірою, з Норвегії. Країна опинилася в настільки жалюгідній ситуації, що владі щорічно доводиться закуповувати близько 800 000 тонн відходів.

Програма переробки відходів почалася ще в сорокових роках минулого століття, з тих пір Швеція досягла значних успіхів в спалюванні сміття, навіть, можна сказати, занадто - зараз на звалищах залишилося близько 4-х відсотків усіх відходів країни. Щороку Швеція спрямовує на різні потреби, найчастіше на опалення, близько 2 млн. тонн сміття, завдяки чому тепло відчувають жителі 800 000 шведських будинків, а 250 тисяч будинків таким чином отримують електрику. Але, як бачимо, такої кількості сміття країні не вистачає.

З метою вирішення такої незвичайної проблеми керівництво Швеції підписало ряд домовленостей з Норвегією, у якої буде забиратися частина відходів, які забезпечать Швецію теплом і електрикою, а значить затишком і комфортом. Що стосується попелу, який є кінцевим продуктом процесу спалювання та містить, до слова, незліченну кількість токсичних речовин, то він у підсумку повертається назад до Норвегії, а все тому що, країна не може дозволити собі спалювати відходи, на відміну від їх експортування.

На разі влада Швеції налагоджує контакти з Італією, Болгарією, Румунією, країнами Прибалтики, які багаті на звалища, з приводу транспортування відходів.

Як Швеція «дійшла» до цього? 

Швеція, як і багато країн Європейського Союзу, ділить сміттєві відходи за категоріями. Цьому вчать дітей ще у дитячих садках, за порушення цього правила встановлені пристойні штрафи. Відходи сортують по контейнерах: паперове сміття, старі батарейки і лампочки, кольорове і біле скло, алюмінієві банки, садові відходи та опале листя. Поширюється дане правило і на більш габаритне сміття, для якого по країні працюють спеціальні пункти прийому: для старих меблів, будівельних матеріалів, побутової техніки. Громадяни зобов'язані привозити його самостійно, здаючи безкоштовно. Один подібний пункт функціонує на 10-15 тисяч мешканців, загальна кількість їх сягає 700 по всій Швеції.

Столиця Швеції Стокгольм забезпечується енергопостачанням практично повністю за рахунок сміття. Відходи поділяють на різні частини, одна з яких йде на вторсировину, одна - на виробництво біогазу або переробляється під час спалювання в електрику або тепло. Подача електрики і тепла в Стокгольмі на 45 відсотків забезпечена саме переробкою відходів, а, якщо говорити про масштаби країни, то його частка в енергозабезпеченні досягає 20 відсотків. Завдяки даній програмі шведська столиця стала однією з найчистіших і зелених столиць світу, не зважаючи на розташування п'яти станцій по збору сміття, а також заводу по його спаленню.

Варто відзначити, що переробка сміття - задоволення не з дешевих і на досягнення сьогоднішніх результатів країні знадобилося дуже багато часу, однак шведи не шкодують грошей на вирішення проблем навколишнього середовища, йдуть на все лише б поліпшити якість і життя і подбати про екологію.

За один рік, як підрахували експерти, людина виробляє 3000 кг сміття, а тільки після виготовлення одного мобільного телефону залишається близько 75 кілограм відходів, а значить цей ресурс буде в наявності завжди. На сьогодні цей проект мало популярний у світі, а багато країн з великим задоволення продають Швеції свої відходи. В їх число входять Норвегія, Німеччина , Об'єднане британське королівство.

Говорячи про ситуацію в відходами в країнах СНД, які, на жаль, завалені звалищами, шведи дуже оптимістичні, стверджуючи, що подібні «зелені» проекти реально реалізувати в будь-якому куточку світу, хоча для нас вони поки що є нездійсненною ілюзією зважаючи на відсутність належної мотивації, доводитися сподіватися тільки на свідомість громадян.

Джерело: profi-forex.org

Детальніше »

Річка Цітарум - найбрудніша річка в світі

Річка Цітарум (Citarum) розташована на острові Ява в Індонезії. Колись це була неспішно текуча річка, в яку рибалки закидали свої вудки, а морські птахи здобували собі їжу. Місцеві жителі з річки брали воду для своїх побутових потреб. Води річки наповнювали численні іригаційні канали для зрошення рисових полів.

Сьогодні ж річка Цітарум знаходиться в умовах екологічної катастрофи, задихаючись від тонн побутового сміття, виробленого дев'ятьма мільйонами чоловік, і викидами сотень заводів.

Килим зі сміття на поверхні річки настільки щільний, що єдиним нагадуванням про те, що тут є вода, є невеличкий дерев'яний рибальський човен, що пливе по річці.

Пасажири човнів більше не намагаються ловити рибу. Зараз набагато вигідніше заробляти собі на прожиток виловлювання непотребу з води, який колишні рибалки можуть потім продати - це пластикові пляшки, зламані ніжки стільців, гумові рукавички. У кращому випадку збирачі сміття заробляють своїм ремеслом 1-2 фунти на тиждень, щодня ризикуючи підхопити якесь захворювання.

Всього лише 20 років тому це було найкрасивіше місце, тоді річка вірою і правдою служила людям, що живуть на її берегах.

Джерело: odditycentral.com та newsland.ru

Детальніше »

Через сміттєву кризу в Україну повертаються хвороби Середньовіччя

Екологи почали бити на сполох, привертаючи увагу до небезпечної ситуації з відходами, що склалася в Україні, яка погрожує перетворитися на справжню екологічну катастрофу.

Так, за словами доцента Київського національного університету імені Т. Шевченка Валерія Михайленка, площа зареєстрованих сміттєзвалищ в країні становить 12 тисяч квадратних кілометрів, що порівняно з територіями Кіпру (9 251 кв. км.) та Чорногорії (13 812 кв. км). Еколог наголосив, що вирішити проблему шляхом розширення полігонів вже не вийде – потрібно будувати сміттєпереробні заводи та розвивати галузь переробки твердих побутових відходів.

Необхідність останнього вже визнають і урядовці. "Нам потрібні нові сміттєпереробні заводи, тому що ми захарастили звалищами цілу країну. Навколо Києва всі наші мальовничі місця, на жаль, завалені сміттям. Весь цивілізований світ давно навчився отримувати зі сміття тепло, електроенергію, інші продукти переробки. Будівництво сміттєпереробних комбінатів надзвичайно потрібно, і в Києві вони обов'язково будуть будуватися, як і по всій країні", – заявив нещодавно прем'єр-міністр Микола Азаров.

ТСН.ua запитав у експертів, чи справді настільки загрозлива проблема сміттєзвалищ в Україні, що її спричинило, які екологічні небезпеки вона в собі криє.

Катастрофічна ситуація

Голова Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко розповіла, що сьогодні в Україні переважну кількість побутових відходів зберігають на полігонах – "спеціальних інженерних спорудах, які почали використовувати з 80-х років 20 століття".

"Території полігонів виключають із землекористування на сотні років, а самі полігони стають об'єктами підвищеної екологічної небезпеки протягом тривалого часу. Водночас, понад 40% компонентів побутових відходів є цінною вторинною сировиною, природні запаси якої є обмеженими і невпинно вичерпуються", – зазначила еколог.

За її даними, в нашій країні за 2011 рік утворилося близько 447641,2 тисяч тон твердих побутових відходів. Їх, за словами експерта, захоронюють на полігонах, з яких 22% не відповідають нормам екологічної безпеки, "тобто є осередками забруднення довкілля – підземних і поверхневих вод, атмосферного повітря, погіршення стану земельних ресурсів, що, зрештою, згубно впливає на здоров'я людей". Найбільше їх у Луганській, Одеській, Херсонській, Харківській, Тернопільській, Запорізькій, Вінницькій та Закарпатській областях.

Проблема відходів вкрай актуальна для України, та її, на думку директора Київського еколого-культурного центру Володимира Борейка, слід було "вирішувати ще вчора". Він зазначив, що слід розрізняти відходи двох видів – отруйні та неотруйні.

"Звалища неотруйних відходів – це просто відбір землі та відсутність естетичності. А ось отруйні відходи (а їх у нас звалюють без усілякого контролю на звичайних звалищах, наприклад, люмінесцентні лампи із ртутними домішками або батарейки) – це серйозна проблема. У підсумку відбувається забруднення навколишнього середовища, ґрунтових вод, ґрунтів, повітря", – наголосив еколог.

Крім того, Борейко зазначив, що 12 тисяч квадратних кілометрів – це територія тільки офіційних звалищ, окрім яких існує купа неофіційних. "Тому цю площу сміливо можна помножити на два-три. Неофіційні звалища ніхто у нас не вимірював", – додав він. Якщо ми будемо продовжувати господарювати, як сьогодні, то нам просто не вистачить землі Іван Заєць

Доволі емоційно оцінив масштаби проблеми заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Іван Заєць. На його думку, ситуація – "катастрофічна", тому що побутовими відходами завалена фактично вся територія країни.

"Якщо ми будемо продовжувати господарювати, як сьогодні, то нам просто не вистачить землі. Ви ж бачите, що кількість сміття зростає лавиноподібно, і полігони для сміття вже давно заповнені", – наголосив депутат.

"Риба гниє з голови"

За словами Володимира Борейка, в Україні існує така "ракова пухлина" як величезні за територіями сміттєзвалища, тому що держава самоусунулася від вирішення проблем зі сміттям.

"Цю сферу у нас контролює кримінальний бізнес. Нею не займається ані держава, ані природоохоронні органи, ані прокуратура, ані інспекція", – вважає еколог. При цьому він зазначив, що за появу та розростання неофіційних звалищ відповідають місцеві органи влади – сільради та райради.

"Якщо звалище знаходиться на їхній території, значить, вони порушують закон, оскільки не ловлять тих, хто туди вивозить сміття, та не прибирають це звалище. Крім того, закон порушують ті, хто скидає туди сміття. А в Україні існує величезна кількість "лівих" фірм, які за гроші вивозять сміття, причому, звичайно, везуть не на офіційні звалища, бо там потрібно платити, а кудись у посадку", – наголосив експерт.

До того ж, за словами Борейка, не сприяють вирішенню проблеми контролюючі відомства, зокрема, прокуратура.

"Прокуратура ж просто цим не займається! Пишеш якісь звернення, листи, а вони кудись це пересилають і на тому заспокоюються. Хоча це їхній прямий обов'язок, адже є у нас підрозділ природоохоронної прокуратури. Але ще жодного разу не чув, щоб вони когось затримали чи покарали, чи оштрафували. Якщо їм не дають вказівок згори, то вони нічого не робитимуть", – обурюється еколог.

Опитані ТСН.ua фахівці налаштовані вкрай песимістично щодо перспектив вирішення цієї проблеми. Зокрема, Володимир Борейко вважає, що нічого не робитиметься й надалі. "Остання заява Азарова не сприймається всерйоз. Це пояснюється тим, що в Україні не існує екологічної політики. Міністерство екології розбалансоване, займається тільки видачею дозволів на газ і нафту, все інше його не турбує. Міністри – це тимчасові люди, далекі від екології. Тож і виходить, що риба гниє з голови", – зазначив еколог.

Під звалища відводяться природні території, де могли б бути зелені зони, рілля. І це стає місцем для розмноження інфекцій – холери, кишкової палички Володимир Борейко На думку Володимира Борейка, потрібно вводити жорсткі штрафи за самовільні звалища, вивезення сміття, а також слід закріпити як обов'язок контролюючих органів план закриття певної кількості сміттєзвалищ. 

Водночас Іван Заєць вважає заяву прем'єра суто популістською. "Аналогічні заяви ми чуємо з року в рік, але потяг з місця не рушає. Не вірю, що люди, у яких відсутнє екологічне мислення, здатні вирішити цю проблему", – додав він.

"Неекологічне" мислення

В результаті такої несвідомої поведінки українців та розростання сміттєзвалищ забруднюються річки, підземні води, зокрема, з багатьох криниць вже не можна пити, розповів Володимир Борейко. До того ж в Україну повернулися захворювання типу холери, про які вже багато років не чули.

"Під звалища відводяться природні території, де могли б бути зелені зони, рілля тощо. І це стає місцем для розмноження інфекцій – холери, кишкової палички тощо. Бо там мухи, щури – адже ніхто там дезінфекцій не проводить", – додав еколог.

Отже, у підсумку розростання площ звалищ виникають три основні проблеми: забруднення підземних вод та ґрунтів, погіршення санітарної та епідеміологічної ситуації, а також відведення території під невиробничі потреби, підсумував Борейко.

Водночас Тетяна Тимочко наголосила, що накопичення відходів та їх урізноманітнення не може тривати довго та у підсумку "призведе до "сміттєвого" колапсу регіонів та населених пунктів, якщо не будуть знайдені дійсно ефективні шляхи розв'язання цієї проблеми".

"Органи місцевого самоврядування та місцеві райдержадміністрації не вживають реально дієвих заходів щодо збирання і переробки ресурсно-цінних відходів, зокрема: не відкривають додаткові пункти прийому вторинних ресурсів; не організують пересувні пункти прийому вторинних ресурсів у місцях, де немає стаціонарних; недостатньо інформують населення про місця розміщення цих пунктів через засоби масової інформації; не впроваджують сучасні технології комплексної переробки та утилізації ресурсно-цінних компонентів побутових відходів", – розповіла експерт.

Причину того, що Україна поступово перетворюється на величезне сміттєзвалище, народний депутат Іван Заєць вбачає в "неекологічному мисленні" влади.

"Можновладці мислять не екологічно. Поняття сталого розвитку, сучасних методів утилізації відходів, сучасних управлінських моделей, які дозволяють вирішувати цю проблему, не стали робочими категоріями для нинішньої влади. Тож вирішення проблеми слід організувати по всіх напрямках. Зокрема, нарешті потрібно налагодити роздільний збір побутових відходів. Це – дуже цінна сировина, йдеться про мільйони тон різних речей, з яких можна мати великий зиск", – наголосив член профільного комітету.

Заєць вважає, що "екологічні імперативи мають розглядатися на одному рівні з економічними і соціальними", оскільки якщо не буде чистого довкілля, говорити про здоров'я людини та соціальні аспекти її життя просто не доведеться.

Крім того, Іван Заєць наголосив, що чимало у вирішення проблеми зі сміттям залежить від наших громадян.

"Відомий приклад: виїжджають люди відпочити на Десну, а після себе залишають купи сміття (пластикових пляшок, кульків, харчів). І це – масово. Річки у підсумку забруднені: підмиваються береги або приходить велика вода, і це все потрапляє у воду й пливе суцільною масою по Дніпру", – розповів депутат. Тож слід починати з мислення, з себе, адже чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять, підсумував він.

Джерело: tsn.ua

Детальніше »

Через небезпечну отруту в Україні скоро не стане жайворонків

Київський еколого-культурний центр попереджає, що через масове застосування найнебезпечнішої отрути ХХ сторіччя, фосфіду цинку, Україна скоро залишиться без жайворонків.

Фосфід цинку використовують проти гризунів, отруючи зерно. Та, окрім гризунів, страждають близько 100 інших видів птахів і звірів. З них 30 видів уже потрапили до Червоної книги. У Червоній книзі опинилися з вини отрути ще донедавна звичайні в Україні ховрахи, хом'яки, степові орли і журавлі. Поїдаючи отруєних гризунів і птахів, гинуть й хижаки, а також місцеві жителі, які їх збирають. Отрута забруднює підземні води, через що хворіють люди. Фосфід цинку суворо заборонений в країнах ЄС, а також в Росії та Білорусі.

Громадські екологічні організації почали всеукраїнську кампанію по забороні фосфіду цинку в Україні. Організації направили міністру екології України Ставицькому лист з вимогою заборонити небезпечну отруту.

Джерело:  24tv.ua

Детальніше »

Новий «Чорнобиль» — у небезпечній близькості від Києва

Є думка, що ядерна промисловість — одне з найбільш екологічно чистих виробництв. Учені-фізики стверджують: 96% радіоактивних матеріалів можна переробляти й використовувати повторно. Однак у циклі переробки ядерного палива є чимало можливостей для витікання радіації. І зберігати його далеко не так безпечно, як про це говорять учені й чиновники.

На початку березня нинішнього року президент Віктор Янукович підписав Закон «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом щодо розміщення, проектування та будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних електростанцій».

Згідно з проектом, у безпосередній близькості від Чорнобильської АЕС (і практично за сто кілометрів від Києва) буде побудовано спеціальне сховище для тривалого зберігання ядерних відходів. Таке сховище розміщуватиметься в зоні відчуження ЧАЕС між колишніми селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка та Стечанка Київської області.

Планується, що радіоактивне паливо зберігатиметься у спеціальних контейнерах з допомогою технології поверхневого «сухого» зберігання із застосуванням двобар’єрної системи його ізоляції.

Як стверджують ініціатори проекту, перевозитимуть ядерне сміття у спеціальних вагонах із нержавіючої сталі, в бетонних капсулах. А саме сховище перебуватиме під цілодобовим відеоспостереженням. Рівень температури й вологості проконтролюють спеціальні датчики.

За словами губернатора Київської області Анатолія Присяжнюка, небезпеки від цього проекту — жодної, сама вигода. Адже 10% від плати за поховання відходів ітиме на соціальні проекти й розвиток інфраструктури в наближених до Чорнобиля районах. А це — нові робочі місця для людей, котрі живуть у 30-кілометровій Чорнобильській зоні.

Але не все так райдужно. У більшості країн відходи атомної енергетики зберігаються у спеціально обладнаних для цього місцях, часто — глибоко в скелях або під землею. Наприклад, Франція звозить ядерне сміття на острови Тихого океану, США — у пустелю Невада, Росія зберігає радіоактивні відходи в Сибіру. Головний принцип таких сховищ: вони не рятують на 100% від виникнення аварій, але дають гарантію мінімізації людських жертв у разі вибуху чи витікання радіації.

В Україні, яка 25 років тому найбільше постраждала від Чорнобильської катастрофи, до заходів безпеки ставляться значно легковажніше. Це при тому, що екологи не втомлюються доводити до відома керівництва профільного міністерства і київської влади небезпеку такого рішення. Фахівці перелічують ризики, які нестиме проект на будь-якому етапі циклу!

Власне, катастрофа може статися вже на етапі перевезення. Як стверджує директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, українські шляхи сполучення, якими перевозитимуть ядерне паливо, не можуть на 100% гарантувати безпеку перевезень. Не можна не брати до уваги й «ментальну» недбалість українських керівників на всіх рівнях. Борейко нагадав, що в Японії вчені сотні років вивчали цунамі і все-таки не змогли вирахувати висоту хвилі, що обернулося трагедією у Фукусімі.

«Що казати про Україну, де все горить, тоне й вибухає! Де гарантія, що автомобіль із відходами не потрапить у ДТП, машина — не перевернеться? Одна річ — везти таке сміття далеко від людей, а інша — у густонаселеному районі. Адже везтимуть через Київ», — обурюється Борейко.

Побоювання експерта небезпідставні, тим більше що п’ять років тому вже була аналогічна історія, коли у Львівській області перевернулося 15 цистерн із токсичним жовтим фосфором. І це дивом не обернулося другим Чорнобилем.

Крім транспортування, є небезпека всіляких форс-мажорів. Наприклад, пожежі або повені. За словами експерта Української екологічної асоціації «Зелений світ» Володимира Довбаха, Чорнобильська зона сейсмічно небезпечна, у цьому районі часто бувають підземні поштовхи, які рано чи пізно зруйнують могильник. І тоді радіація може потрапити в підземні води, а звідти — в Дніпро.

Ніхто також не гарантує, що контейнери не можуть розгерметизуватися самі по собі. Адже аварія, яка сталася на атомному сховищі в Пироговому в 1990-хроках, коли з бетонних «термосів» почалося витікання палива, свідчить про те, що повної безпеки тут немає й бути не може.

Та головне — жоден учений світу не може точно сказати, як поводиться ядерне паливо в часі. За твердженнями учених, воно може зберігатися в спеціальних контейнерах 50 років. А що буде через 100 або 200 років? Залишити такий спадок майбутнім поколінням, сподіваючись, що на той час придумають щось ефективніше, щонайменше — безвідповідально.

Ще одна небезпека, на яку звертають увагу екологи і яку заперечують українські чиновники: після того, як під Києвом з’явиться сховище для відходів із власних атомних станцій, в українського керівництва може виникнути спокуса відкрити його для ядерного сміття з інших країн. Адже та ж таки Європа, на відміну від нас, не хоче будувати смертельно небезпечні могильники на своїй території, їй простіше заплатити не такій перебірливій у питаннях власної безпеки країні й складувати відходи на нашій території. Від гріха подалі.

У міру усвідомлення всієї серйозності ситуації, екологів починають підтримувати й громадські організації. Так, недавно на прес-конференції з приводу смерті еколога Володимира Гончаренка лідер громадської організації «Київський форум», телеведуча Рена Назарова повідомила, що небайдужа громадськість Києва найближчим часом планує розпочати збір підписів під зверненням до президента України з вимогою переглянути рішення про будівництво ядерного могильника під Києвом і шукати інші варіанти утилізації ядерних відходів.

Люди самі намагаються організуватися і якось «докричатися» до влади, а тим часом у цивілізованих країнах є така процедура як громадські слухання, без якої схожі рішення не можуть бути прийняті в принципі! Навіть у сусідній Росії цієї процедури дотримуються, в результаті чого влада відмовилася від будівництва ядерних могильників у Саратовській та Ульяновській областях: ці проекти не було схвалено на публічних слуханнях. Наразі в «Сосновому бору», що під Санкт-Петербургом, де планується будівництво такого ж могильника, розпочинається обговорення цього проекту. І якщо місцева община дасть відбій, російська влада змушена буде шукати інше місце.

В Україні ці питання воліють замовчувати. Зрозуміло, що коли винести питання будівництва ядерного могильника на суд спільноти, наприклад жителів Києва та області, провідних екологів, то вердикт буде однозначним: не можна. Така відповідь, схоже, не задовольняє київську владу й профільні відомства. Отже, вся надія на активність громадських організацій і небайдужість людей. Зрештою, йдеться про здоров’я наше та наших близьких.

Джерело: dt.ua

Детальніше »

Пляшки для рідкого мила з тихоокеанського сміття

Багато хто чув, що в північній частині Тихого океану вже роками розростається так звана Велика тихоокеанська сміттєва пляма . Це цілий континент зі сміття, переважно - пластика. Американська компанія «Method» вирішила зробити свій невеликий, але все ж внесок у роботу з переробки сміття - відходи з сміттєвого континенту будуть використовуватися для виготовлення упаковок для рідкого мила. 

Концепція товарів «Method» тяжіє до очищення, а також до сучасного дизайну, тому вся продукція компанії випускається в досить оригінальному пакуванні. Але привернути увагу громадськості до своєї продукції  вдалося завдяки новій зухвалій ініціативі - компанія хоче хоча б трохи зменшити обсяг сміттєвої плями біля берегів Гаваїв. 

Для того, щоб зібрати пластик на виробництво нових пляшок для рідкого мила, було вирішено просто очистити одну з ліній узбережжя в Національному заповіднику Джеймса Кемпбелла на гавайському острові Оаху. Сміття збирають прямо на ходу пливучого корабля.

Пластик, який був зібраний, буде використаний для виготовлення упаковок нового рідкого мила, яке збираються випустити в листопаді. Він складе 10% від загальної маси пакування, решта пластик - теж перероблений, тільки не зі Тихого океану.

Звичайно, такими зусиллями подолати проблему Великої сміттєвої плями неможливо. Але якщо вдасться налагодити масове виробництво упаковок з тихоокеанського сміття, буде зроблено великий крок на шляху до вирішення екологічної проблеми.

Джерело: thinkgreen.ru

Детальніше »

Світ відходів і Україна в ньому

Проблема відходів супроводжує Україну протягом усіх років її незалежності. Проте «у світі відходів» перебуває не лише вона, а й, фігурально висловлюючись, увесь світ. Разом із зростанням економіки, населення та сфери споживання відбувається швидке збільшення як обсягів, так і видів відходів, передусім промислових, побутових, а в останній час, зокрема, відходів електричного і електронного обладнання, батарей, зношених шин, транспортних засобів тощо.

За даними Європейської економічної комісії ООН, у період з 1996-го по 2007 рік загальний обсяг відходів у країнах ЄС та Європейської асоціації вільної торгівлі зростав на 2% щороку. Останнє особливо стосується твердих побутових (муніципальних) відходів — їх утворення у світі перевищило починаючи з 2007 року 2 млрд. тонн, а темпи щорічного зростання досягають 7%.

Як зазначено у доповіді «Захист навколишнього середовища Європи», «економічне зростання і споживання виявилися значно більш сильним визначальним фактором для генерування відходів, ніж усі ініціативи і заходи з його попередження». Інакше кажучи, відходи продемонстрували, що вони «сильніші» за уряди. Разом з тим стрімко розвивається рециклінг відходів, і на цій базі в усіх розвинених країнах створюється фактично нова індустрія. Вторинне ресурсокористування дедалі більше стає органічною складовою цивілізаційного розвитку і одним із найважливіших векторів побудови «зеленої» економіки.

Показники утворення і накопичення відходів в Україні є чи не найпоширенішою «страшилкою», що має засвідчувати загрозливість екологічної ситуації в країні. Певні підстави для цього, зрозуміло, є, проте неповнота статистики робить відповідні оцінки суперечливими. Мінприроди України у своїх документах, зокрема в національних доповідях про стан навколишнього природного середовища, оперувало останніми роками цифрою накопичення відходів у 35—36 млрд. тонн. У питомому виразі це становило понад 50 тис. т/км2 та більш як 750 тонн на кожного жителя. Оцінка щорічного утворення — від 670 до 770 млн. тонн — відповідала 15—17 тоннам відходів на душу населення.

Усі зазначені показники інтерпретувались як безпрецедентні для Європи. Вони підкріплювалися даними про повторне зростання відходів в Україні починаючи з 2000 року. Проте одночасно наведені оцінки виконували певну спекулятивну роль. Виключні, начебто, масштаби проблеми відходів не тільки були демонстрацією «унікальності», а й слугували індульгенцією за відсутність прогресу у її розв’язанні.

Наше завдання полягає у більш прагматичному і відстороненому погляді на справжній стан і зміст проблеми відходів. У відповідних оцінках спиратимемося як на сучасну європейську статистику відходів, так і на оновлену вітчизняну. Слід зазначити, що формування повноцінної європейської статистики припадає лише на початок 2000-х років, системні дані з’явилися з 2006 року. Цьому процесу сприяло прийняття Європейського класифікатора відходів (List of waste). Реагуючи на європейські підходи, Державна служба статистики України теж вдалася до перегляду статистичного обліку відходів, хоча послідовності в цьому їй забракло.

Починаючи з 2010 року перехід на нову форму статистичного обліку в Україні дав змогу внести суттєві, хоча й не в усьому однозначні, зміни в оцінку ситуації з відходами. Згідно із зазначеним обліком річний обсяг генерування відходів становив 419,2 млн. тонн, а обсяг накопичення у «спеціально відведених місцях чи об’єктах» — 13,27 млрд. тонн. Тобто значно менше, ніж у попередніх звітах.

Та натомість в оновленій статистиці виник новий парадокс. Усі утворені відходи опинилися у статусі небезпечних. За їх обсягом Україна перевершила всю Європу разом із Росією. Це спричинила успадкована ще з радянських часів градація всіх відходів на чотири класи небезпеки. Так чи інакше офіційна належність 419,2 млн. тонн відходів до категорії небезпечних здатна налякати — адже в усіх країнах ЄС-27 їх утворюється лише близько 100 млн. тонн (табл. 1). Якщо базуватися на європейських стандартах, то фактично в Україні до категорії небезпечних мають потрапляти тільки відходи І—ІІІ класів небезпеки. А їх утворення, приміром, у 2010 році становило 1,66 млн. тонн, тобто приблизно 2% від таких у ЄС-27. Відтак, що раніше Україна перейде на європейські стандарти, то адекватніше ми сприйматимемо ситуацію у нашому домі.

Загалом може скластися враження, що Україна перманентно бореться за сумнівну честь бути унікальною по відходах — як за їх обсягом, так і за небезпечністю. Однак, якщо Україна і є унікальною, то швидше за дефіцитом уваги до вирішення тих завдань, що постали перед нею. Навіть попри те, що Україна першою серед країн СНД ухвалила Закон «Про відходи» (1998 рік) і у 2000 році на законодавчому рівні затвердила загальнодержавну Програму поводження з відходами на період до 2005 року. Адже за підсумками Рахункової палати України від 2006 року, заходи програми було профінансовано щонайбільше на 4—5%, і це засвідчило її практично повний провал.

Верховна Рада України, реагуючи на ситуацію, у 2007 році прийняла спеціальну постанову про необхідність розробки іншої програми поводження з відходами. Однак робота загальмувалася, попри її імітацію.

Нарешті у травні 2011 року пролунав майже «окрик» президента на адресу уряду — його доручення «Щодо підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами» із зобов’язанням до 1 грудня 2011 року «забезпечити підготовку і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про загальнодержавну програму поводження з відходами в Україні».

Повертаючись до національних особливостей проблеми відходів, звернемося до табл. 1. З її даних випливає, що частка України в генеруванні відходів у загальноєвропейському регіоні приблизно збігається або незначно перевищує частку населення. Домінуючі обсяги належать у такому вимірі країнам ЄС-27 та Росії. Крім України, відносно високі абсолютні показники утворення відходів характерні для Німеччини, Франції, Великобританії, Болгарії (від 190 до 372,8 млн. тонн), і деякі з цих країн впритул наближаються до України з її 419,2 млн. тонн.

У порівняльному контексті найцікавішими виявляються питомі показники утворення відходів на одну людину (рис. 1). Ці дані свідчать, що Україна «безжально» втрачає першість у генеруванні відходів і разом з нею — свою екстремальність. Чи міг раніше хтось припустити, що в Україні утворюється менше відходів, ніж в Естонії, Болгарії та Румунії і навіть у Швеції та Фінляндії. Але достовірність даних Євростату поза сумнівом.

За тим же джерелом, у країнах ЄС-27 генерування відходів становить у середньому 5,2 т/людину проти 9,2 т/людину в Україні. Однак і тут є певні несподіванки. Якщо зі складу України «виключити» лише Дніпропетровську область, то показник утворення відходів на одну людину по решті території одразу впаде до 3,2 тонни і ми стаємо таким чином однією з найблагополучніших країн Європи. Якщо ж додатково «вилучити» Донецьку область, то питомий показник зменшиться до 2,1 т/людину, і за його величиною рівних Україні майже немає. Хіба що Словаччина та курортна Хорватія.

Подальший аналіз свідчить, що всі країни Європи з високими абсолютними показниками генерування відходів «завдячують» цьому насамперед гірничодобувній промисловості, тобто мінеральним відходам. У Болгарії це пов’язано з масштабним видобутком лігнітів (з великими обсягами розкривних робіт), в Естонії — горючих сланців і т. ін.

Україна — не виняток. Вона знаходиться в одному ряду з іншими індустріально розвиненими країнами, а наявна відмінність породжувалася великомасштабним видобутком корисних копалин та їх первинною переробкою (що зосереджені саме в Дніпропетровській і Донецькій областях). Домінуюча частка відповідних відходів належить до категорії інертних і нейтральних. Тобто виключно кількість відходів не може розглядатися як критичний параметр. Що ж тоді є ключовою проблемою у цьому сенсі?

У пошуках відповіді звернімося до окремих видів чи груп відходів, насамперед твердих побутових і небезпечних. Таким чином ми наближаємося до суті питання, але знову-таки — не за кількісними показниками відходів. Тверді побутові (муніципальні) відходи, на відміну від промислових, характеризуються виключно розосередженістю, і на сьогодні саме вони найбільше «муляють очі» і перебувають у центрі уваги. Обсяги їх утворення у світі, як зазначалося, безперервно зростають. У ЄС-27 цей показник становив у 2009 році майже 260 млн. тонн. Відносно нього українські обсяги — 11 млн. тонн (а за останніми даними Мінрегіонбуду — 13 млн. тонн) — це лише 4%.

На запитання, чому саме ці відходи опинилися у центрі уваги і уряду, і місцевої влади, і громадськості, відповідь можна знайти у табл. 2. Інфраструктура поводження з ними у нас, на відміну від ЄС, перебуває в зародковому стані. Домінуюча частка відходів нагромаджується на екологічно небезпечних звалищах. У результаті втрачаються і ресурси, і чисте природне середовище. Наприклад, у Чернігівській області, де добросовісно підійшли до обліку, налічується майже 800 сміттєзвалищ. З них 26 є формально полігонами для складування, а 771 — сільськими чи селищним сміттєзвалищами. В Україні щороку виникає до 35 тис. подібних стихійних звалищ.

На сьогодні питомі показники утворення побутових відходів на душу населення становлять в Україні щонайбільше 310—330 кг/рік (а формально за обсягами їх вивезення — лише близько 280 кг). У країнах ЄС цей показник коливається в межах від 316 кг у Чеській Республіці, до 833 кг — у Німеччині, а в середньому становить 513 кг. Тобто в Україні утворення цих відходів з розрахунку на душу населення перебуває на нижній межі європейського діапазону.

Проте нас очікує практично подвійне зростання їх обсягів з усіма відповідними наслідками. Розходження з Європою знову ж таки стосується не кількості побутових відходів, а відсутності належних засобів поводження з ними, зокрема роздільного збирання і рециклінгу. Додам, що в країнах ЄС поводження з цими відходами еволюціонує в останнє десятиріччя у напрямку поступального зниження частки спалювання і захоронення на полігонах, хоча в абсолютному вимірі зазначена частка залишається ще досить великою (див. табл. 2).

Небезпечні відходи в Україні — це передусім непридатні пестициди та агрохімікати, що розосереджені на тисячах занедбаних складів по всіх областях. Проблему їх знешкодження Україна вирішує 12-й рік. Навколо неї встигли нагородити багато спекуляцій. Тільки піднявши цю проблему на рівень національної, ми змогли зрушити її з місця. Між тим слід нагадати, що не менше, ніж в Україні, непридатних пестицидів було накопичено також в Росії, Узбекистані, навіть у Польщі. У світі, за даними ФАО, обсяг зазначених відходів сягає 500 тис. тонн.

Хай там як, але після добрячого доїння бюджету і навіть резервного фонду Кабміну ми маємо на цей час запевнення Мінприроди України в тому, що у 2012 році останній склад з непридатними пестицидами і агрохімікатами буде ліквідовано. Це ж начебто стосується і таких екстремальних у безпековому аспекті об’єктів, як накопичення гексахлорбензолу на полігоні біля Калуша, мононітрохлорбензолу в Горлівці, берилієвмісних відходів у Києві, токсичних нафтошламів поблизу Львова. На черзі стійкі органічні забруднювачі — відходи широкого спектра номенклатури, що містять поліхлоровані біфеніли і які мають бути ліквідовані згідно з Національним планом виконання Стокгольмської конвенції. Крім того, медичні відходи, гальваношлами і низка інших.

Таким чином, в Україні, хоча і зі значним зволіканням у часі, загалом вживаються заходи, спрямовані на поступову ліквідацію осередків найнебезпечніших відходів. Обсяги фінансування з державного бюджету протягом останніх двох років значно збільшилися. З іншого боку, це фінансування мало значною мірою разовий субсидійний характер.

Дії уряду і місцевої влади щодо відповідних заходів і цільових витрат залишаються фрагментарними і навіть авральними.

Орієнтація на оплату послуг із знешкодження відходів майже виключно закордоном є стратегічно недалекоглядною. Це зумовлює не тільки необхідність спрямувати на ці цілі значні обсяги коштів з державного і місцевих бюджетів, а й блокує створення власної інфраструктури.

Чому стратегія недалекоглядна? Тому що небезпечні відходи — це безперервний щорічний потік із тисяч підприємств. Їх знешкодження без наявності національних потужностей стане для економіки непомірно витратним. У Німеччині, наприклад, утворюється найбільше в Європі звалище небезпечних відходів — близько 20 млн. тонн (проти приблизно 2 млн. тонн в Україні). Але екологічною катастрофою там не переймаються. Вони згодні брати на знешкодження навіть наші відходи. Відтак, орієнтуючись на закордон, Україна пішла швидким, але стратегічно збитковим шляхом, і, схоже, що значну роль у цьому виборі відіграло бажання отримати політичні дивіденди.

Українські екологи з іронією називають ці підходи «утилізацією по-українськи».

Потреба у власних потужностях зі знешкодження небезпечних відходів очевидна. У 2011 році Мінприроди в черговий раз декларувало намір створити відповідний полігон у центральній Україні. У цьому контексті не викликає розуміння позиція тепер уже колишнього міністра М.Злочевського, (газета «День», №43 від

13 березня 2012 року). Він, зокрема, заявив, що ми начебто задешево вивезли на знищення з Горлівки мононітрохлорбензол і таким чином зекономили на будівництві заводу, який коштував би 30—40 млн. дол. Польща, як виявилося, може дозволити собі мати відповідні потужності, а Україна — обійдеться і буде «чистою» без них. Чи це не самообман?

Україна останнім часом демонструє зростаючу рішучість щодо вирішення проблеми відходів. Свідченням цього є безпосередня увага до цих питань і президента, і прем’єра, і профільного міністра. Активізуються зусилля уряду, спостерігається позитивна динаміка відповідних заходів. За дорученням президента та згідно з Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011—2015 роки передбачено розробку і впровадження системи поводження з відходами упаковки, відпрацьованими мастилами, шинами та гумою, зношеними транспортними засобами, відходами електричного та електронного обладнання, акумуляторами і батареями.

Справа з рециклінгом в Україні виглядає, так би мовити, не дуже погано.Близько 1 млн. тонн ресурсоцінних відходів (переважно макулатури та склобою) уже залучено у переробку. Значною мірою ми маємо завдячувати цьому системі заготівлі, яка склалася ще в радянські часи і яку ми, власне, успадкували. Ринкові умови сприяли зростанню сфери заготівлі і переробки відходів. У ній налічується вже понад 1500 підприємств. По суті, формується нова галузь і відбувається освоєння нових ресурсних джерел. Залишилося зазначити, що в країнах ЄС у сфері рециклінгу формується 0,4—0,6% їх чималого ВВП, тут задіяно понад 1,5 млн. працюючих, а грошовий оборот сягає 100 млрд. євро. Останнім часом європейці взагалі полюбляють називати себе «суспільством рециклінгу».

В Україні наразі ключову роль починає відігравати уже згадана Загальнодержавна програма поводження з відходами. У липні її планували на розгляд Верховної Ради України. В її контексті найбільш суперечливо сприймається застосування сміттєспалювальних технологій. Адже в країнах ЄС прослідковується стійка тенденція до зниження частки спалювання (табл. 2). Сучасні технології роблять сміттєспалювання достатньо конкурентним бізнесом. Але треба брати до уваги, що відповідні технологічні підходи є одними з найбільш витратних (та й ризикованих). Вони можуть застосовуватися у разі потреби досягти швидкого результату та в окремих випадках. Можливо, саме подібні сподівання і пов’язуються з реалізацією національного проекту «Чисте місто».

Створення інфраструктури поводження з відходами — це надзвичайно масштабне завдання національного рівня. Згідно з оцінками Мінрегіонбуду України, оприлюдненими на його нещодавній колегії, тільки першочергова потреба у фінансуванні сфери твердих побутових відходів становить орієнтовно 160 млрд. грн. За цією сумою — 60 сміттєсортувальних заводів, 30 заводів з біолого-механічного перероблення, 30 заводів з утилізації та чимало інших об’єктів.

За сучасних умов вкрай недалекоглядним є надміру покладатися на залучення іноземних інвесторів. Стратегічно постає головне завдання — створення власної промислової і конструкторсько-технологічної бази, націленої на створення інфраструктури поводження з відходами.

В Україні, незважаючи на певний поступ у розв’язанні проблеми відходів,стратегія поводження з відходами залишається несформованою. Нестійкою залишається фінансова безпека цієї сфери, що має особливо насторожувати. Загалом же в цьому сенсі слід менше спекулювати екстремальністю ситуації, не вирішувати проблеми авральним шляхом, а, виходячи із стратегічних підходів і міжнародно вивіреного досвіду, формувати прагматичну національну політику. Саме тому відповідна загальнодержавна програма, її подання і розгляд у Верховній Раді України не повинні залишатися поза увагою громадськості.

Джерело: «Дзеркало тижня. Україна» №25

Детальніше »