У доповіді дано оцінку набутків і проблем державної політики за роки незалежності України, обґрунтовано основні засади нової парадигми національної еколого-економічної політики розвитку, показано роль у її формуванні й реалізації Українського товариства охорони природи.
Нижче наводяться основні положення зазначеної доповіді.
Шановні учасники засідання, шановні колеги!
Питання щодо стратегічних пріоритетів екологічної трансформації політики та економіки в Україні знову, як і на початку нашої державної незалежності, набуло великої актуальності, якщо не сказати – гостроти.
І тоді, після Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, і зараз – після Ріо+20 у 2012 році, гострота екологічних проблем не зменшилася, а в плані, зокрема, глобальних змін клімату та їх впливів на планету і умови життя людей – навіть погіршилася. Але якщо з перших років незалежності ми формували і проводили сильну національну екологічну політику, то зараз ситуація є іншою і потребує змін.
Нагадаю, що у 1991-2003 роках ми усі разом (Уряд, наука, громадські організації, суспільство) досягли суттєвого екологічного набутку:
- розробили і запровадили сучасну систему екологічного законодавства, у тому числі ратифікували основні міжнародні конвенції;
- визначили основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;
- утворили міцні інституційні структури єдиної природоохоронної системи у центрі і на місцях (міністерство, інспекції, державні управління);
- сформували економічний механізм природокористування і охорони навколишнього природного середовища, що дало фінансові ресурси для формування окремого розділу у складі Державного бюджету України «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека»;
- затвердили і розпочали реалізацію національних і державних програм щодо відродження Дніпра та поліпшення якості питної води, охорони Чорного і Азовського морів, розвитку природно-заповідної справи, формування національної екологічної мережі, поводження з відходами та вирішення інших успадкованих проблем.
Окремо слід виділити проведення активної міжнародної політики в екологічній сфері. Були підписані міжнародні угоди щодо співробітництва з державами-сусідами, а також провідними еко-країнами світу.
Усе це дало підстави Європейській спільноті обрати Україну місцем проведення 5-ї Пан-Європейської конференції міністрів навколишнього середовища регіону ЄЕК ООН, куди входять усі Європейські країни, також США і Канада, країни Кавказу та Центральної Азії.
Ця конференція була успішно проведена у Києві 21-23 травня 2003 року. Солідарно прийняті важливі документи, зокрема, 3 протоколи до міжнародних конвенцій, які відкрили шлях до їх реалізації:
- Протокол про стратегічну екологічну оцінку до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті;
- Протокол про цивільну відповідальність і відшкодування шкоди, завданої транскордонним впливом промислових аварій транскордонним водам;
- Протокол про реєстри викидів та переносу забруднювачів до Оргуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля;
- Конвенція про охорону і сталий розвиток Карпат (Карпатська конвенція);
- Екологічне партнерство в регіону ЄЕК ООН: Екологічна стратегія для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії;
- інші важливі міжнародно-правові документи, у тому числі щодо освіти в інтересах сталого розвитку, біологічного різноманіття, енергоефективності, екологічного фінансування та ін.
Активну участь у підготовці, обговоренні і прийнятті рішень Київської конференції взяли національні і міжнародні громадські організації, було навіть проведено спільне засідання міністрів та неурядових організацій.
Київська декларація міністрів навколишнього середовища регіону ЄЕК ООН зафіксувала основні засади екологічної політики і майбутнє процесу «Довкілля для Європи».
Прийняті на Київській конференції документи і рішення завершили формування національного набутку в екологічній сфері. Це був пік національної екологічної політики, її міжнародне визнання.
Втім, високі європейські позиції зберегти у подальшому не вдалося, що має негативні наслідки для екологізації політики і економіки. Основні проблеми, що потребують вирішення, та їх наслідки є такими:
- екологічна політика втратила свій пріоритет у державній і секторальній політиках, екологічне регулювання не адекватне негативному впливу на довкілля монополізованих секторів економіки;
- дезінтегрується природоохоронна система, міністерство екології втрачає свої територіальні підрозділи, в результаті чого складно буде реалізовувати програми охорони й відтворення цілісних екосистем;
- припиняється реалізація затверджених раніше національних і загальнодержавних програм, що призводить до втрати національного природного капіталу;
- слабшає фінансово-економічний механізм природокористування і охорони навколишнього природного середовища, кошти за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища не спрямовуються у повному обсязі на їх охорону, відтворення та підтримання у належному стані;
- не впроваджується стратегія зміцнення системи управління та фінансової стійкості природоохоронних територій, внаслідок чого потреби об’єктів природно-заповідного фонду в останні роки забезпечуються лише на 22-25 відсотків;
- не реалізовано високий потенціал механізмів Кіотського протоколу для модернізації національної економіки, втрачено багато міжнародних позицій.
Даний перелік проблем та їх наслідків можна продовжувати, але й названих достатньо, щоб дійти висновку про необхідність формування нової парадигми державної екологічної політики.
Особливістю цієї політики в сучасних умовах є те, що вона (політика) вже не може залишатись суто природоохоронною, а має стати національною еколого-економічною політикою розвитку. Саме національною, а не лише державною, бо наука, громадські організації, бізнес є також неодмінними учасниками процесу переходу до сталого розвитку.
Нещодавно ми з моїми колегами – професором Ковальчуком Трохимом Тихоновичем і професором Черняком Володимиром Кириловичем видали книгу «Актуалітети політики розвитку» (К.: Знання, 2009. – 326 с.), в якій виклали наше бачення конкретних шляхів переходу до нової моделі розвитку національної економіки у посткризовий період.
Поряд з рецептами вирішення найбільш гострих проблем економічної та соціальної політики, в екологічній сфері найбільш значущими названо проблеми визначення основних засад сталого розвитку України, а також формування й реалізації національної політики у сфері глобальних змін клімату відповідно до Кіотського протоколу.
Слід враховувати, що останнім часом до екологічних, економічних та соціальних проблем додалися нові, пов’язані з розвитком негативних і небезпечних аспектів процесів глобалізації.
Адекватним виходом із ситуації, що склалася, може бути перехід на новий шлях розвитку на засадах взаєморозуміння, взаємоповаги, гармонійного співіснування всіх держав і націй світу як між собою, так і з природою. Інакше ноосферна модель розвитку ніколи не реалізується, світ буде поділений між цивілізованою спільнотою і варварами, що остаточно поставить крапку на виживанні людства.
Щоб вижити, світ має повернутися до природних кольорів, тобто «позеленіти». Йдеться про «зелене» відродження, «зелене» регулювання, «зелений» розвиток, який ґрунтується на припливі інвестицій у відновлювані джерела енергії, екологічно безпечне виробництво, «зелені» технології.
Для підтримки еко-актуалітетів політики розвитку слід сконструювати цілісну систему спеціальних стимулів і санкцій:
- субсидії на дослідження і створення «зелених» технологій та субсидії споживачам на їх освоєння;
- спеціальні тарифи на відновлювані джерела енергії, пільгові кредити на купівлю технологій отримання сонячної та геотермальної енергії;
- застосування «зелених» інфраструктурних програм, зокрема програми розвитку громадського транспорту;
- введення системи обмежень на викиди парникових газів;
- пільгові податки стосовно безпечного для навколишнього середовища виробництва та інші.
Поряд з формуванням і впровадженням у практику державотворення еко-актуалітетів політики розвитку, слід відродити європейський рівень національної екологічної політики, модернізувати інституційну систему, наповнити її сучасними знаннями, інструментами і професійним досвідом.
Украй потрібно надати державну підтримку суспільно корисній діяльності громадських організацій, таких як Українське товариство охорони природи, що діє уже 67-й рік і за цей час зробило безліч добрих справ, а також інших всеукраїнських і місцевих природоохоронних організацій, сприяти формуванню громадянського еко-суспільства.
Це є вигідним державі, громадським організаціям і усьому суспільству.
Так, Програма діяльності і розвитку Українського товариства охорони природи на період до 2015 року, затверджена XII з‘їздом у червні 2011 року, є значно змістовнішою і ширшою, ніж програми парламентських партій в частині декларації їх намірів в екологічній сфері.
Спільна діяльність над вирішенням наявних проблем в екологічній, економічній та соціальній сферах на засадах сталого розвитку сприятиме зменшенню забруднення в містах і селах України, забезпеченню техногенно-екологічної безпеки, суттєвому поліпшенню екологічної ситуації на місцях, переходу до якісно нової політики розвитку, як стратегічної технології конструювання кращого майбутнього. Ефект – вартий зусиль!
Шевчук В.Я., доктор економічних наук, професор, президент Академії ноосфери, голова Українського товариства охорони природи
8 листопада 2012 року
.jpg)
.jpg)
