Після Другої світової війни техногенне навантаження на природу в Україні суттєво зросло, що було пов'язано з масштабною розбудовою у Радянському Союзі військово-промислового комплексу та індустріальної бази, яка була його осердям.
Водночас повзуче відставання від Заходу за рівнем економічного розвитку підштовхувало комуністичне керівництво до нещадної експлуатації природних ресурсів з метою подолання технологічної прірви з капіталістичними країнами. Жертвою модернізації по-радянськи, що наздоганяла більш розвинені країни, стала, певна річ, природа.
Свого часу Нікіта Хрущов доповнив лєнінський постулат «Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни» словами «і хімізація сільського господарства». Таке доповнення першого секретаря ЦК КПРС не було марнослівним. На початку 1960-х років радянська хімічна галузь одержала потужний поштовх для свого розвитку. І хоча надії на побудову комунізму не справдилися, однак хімізація господарства повною мірою відбулася. Як таку її визначала радянська наука як один із магістральних напрямів світового науково-технічного прогресу.
У СРСР хімізація ще з 1920-х років була тісно пов’язана з індустріалізацією. Радянське керівництво приділяло неабияку увагу розвитку хімічної промисловості як одній із найважливіших галузей важкої індустрії. Третю п'ятирічку в Радянському Союзі (1938–1942) проголосили «п'ятирічкою хімії».
З одного боку, впровадження хімічних досягнень у господарський комплекс докорінно змінювало техніку й економіку виробництва. Такі здобутки хімічної науки, у свою чергу, ставали одним із чинників, що сприяли прогресивним економічним структурним змінам, забезпечуючи суттєве зменшення витрат на виробництво, підвищення продуктивності праці, покращення культурно-побутових умов життя населення. А з іншого, форсована хімізація у Радянському Союзі, спрямована на досягнення паритету із розвиненими країнами Заходу, призвела до метастазних явищ в економіці і катастрофічно позначилася на довкіллі та стані здоров’я населення.
Хімічний полігон
Радянська Україна стала однією зі стратегічно важливих територій, на якій розбудовувалася мережа хімічних заводів і підприємств, перш за все, зорієнтованих на виробництво мінеральних добрив для сільського господарства.
Загальна площа України становила лише 2% території Союзу, однак на ній зосереджувалася 1/4 всього промислового потенціалу Країни Рад і, відповідно, 1/4 припадала на забруднення довкілляСРСР. Причиною такої надмірної концентрації виробничих потужностей на українських теренах був низький рівень усвідомлення владоюгосподарських потреб УРСР, екстенсивний підхід до ведення господарства, нехтування екологічними розрахунками щодо наслідків для здоров’я населення і стану довкілля.
У 1950–1960-х роках на території України були побудовані та введені в експлуатацію чотири гіганти «великої хімії» – Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У середині 1960-х вони виробляли п'яту частину всієї валової продукції хімічної галузі.
Окрім промисловості, в хрущовські часи розпочалася активна хімізація сільського господарства, було взято курс на меліорацію земель. На поля колгоспів і радгоспів було внесено необмежену кількість мінеральних добрив і біоцидів. Виробництво мінеральних добрив в Україні у 1970-му збільшилось, порівняно з 1940-м, в11 разів.
Радянське хижацьке поводження з природою призвело до катастрофічних екологічних наслідків. Техногенне навантаження на природу супроводжувалося порушенням балансу природи, вимиранням фауни та флори, що, у свою чергу, впливало на раціон харчування людей.
Доволі швидка урбанізація й індустріалізація, надміру інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів тиску радянського державної машини на природу – порушували біологічний кругообіг речовин у природі, перешкоджали її регенераційним механізмам, внаслідок чого розпочалося її руйнування, що прогресувало.
Приміром, нераціональне використання міндобрив спричинило появу і поширення таких явищ, як кислотні дощі, перенасиченість ґрунту солями, зростання кількості алергічних та виразкових захворювань серед населення.
Наприкінці 1960-х років Україна належала до зони найбільш інтенсивного застосування отрутохімікатів у сільському господарстві – у середньому на гектар посівних площ вносилося по 76 кг хімічних речовин. За неповними даними, на станціях доріг просто неба наприкінці 1960-х зберігалося 10 274 тонни мінеральних добрив. Внаслідок атмосферних опадів, вивітрювання та забруднення більшість із них стала зовсім непридатною. Почалось грабування ядохімікатів місцевими жителями. Складалась ситуація, яка створила загрозу не лише довкіллю, а й здоров’ю населення. Водойми стали екологічно забруднені, а населення – дедалі частіше хворіти.
Колоніальне пограбування
Однак радянська влада не особливо переймалася такими проблемами. У хімізації вона насамперед вбачала ефективний шлях для підвищення ефективності господарства й інтенсифікації соціалістичного змагання. Перед нею стояла одна мета – якомога екстенсивніше використовувати природних ресурсів для вирішення проблем нерентабельної, громіздкої та вкрай неефективної радянської економіки. У процесі хижацької експлуатації природи Москва відводила територіям УРСР вирішальну роль.
Пріоритетним напрямом такої політики стало перетворення та підкорення природи в ім’я створення нової людини та держави. Цим же обґрунтовувалося перенесення соціальних законів класової боротьби на природу.
Глибинний антигуманний характер комуністичного режиму характеризував усю суперечливість і дволикість турботи влади про довкілля. Так, у 1949-му Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову «Про охорону природи на території Української РСР», згідно з якою заборонялось розорювати цілинні землі, вирубувати вікові дерева (перша спроба резервування територій під заповідники). У постанові було зауважено, що питання охорони природи набуває особливо важливого значення і має стати об’єктом турботи радянських, господарських, громадських організацій та всього населення республіки. Однак це була пустопорожня декларація, яка не мала конкретних результатів.
За принципом другорядності
Після смерті Сталіна у 1953-му ставлення держави до проблеми охорони природи поступово почало покращуватись, в окремі періоди навіть здавалось, що воно набирає характеру цілеспрямованої політики. Поворотним пунктом у відході більшовиків від крайніх ортодоксальних положень сталінського плану перетворення природи в Україні, стала спеціальна постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 1958 року «Про заходи по поліпшенню охорони природи Української РСР», де відзначалося, що питання охорони природи набирає особливо важливого значення і має стати об'єктом турботи всіх господарських організацій і всього населення республіки.
Однак на практиці комуністична система продовжувала реалізовувати сталінські економічні проекти та підходи, а їхній вплив на формування антиприродної суспільної свідомості наочно відчувається й понині. Політика підкорення природи переважала над раціональними розрахунками. Радянське керівництво продовжувало зводити гігантські антиекологічні об'єкти, ігноруючи природоохоронний чинник. За часів Хрущова в Україні було закрито 16 заповідників, скорочена частина площі вже наявних.
Такий стан речей був спричинений також недостатньою на той час гостротою екологічних проблем, а сама політика щодо природи сприймалась як щось зовнішнє щодо людини, мала відтінок «благодійності». До ухвалення Конституції СРСР 1977 року юридично природні ресурси вважались абстрактною загальнонародною, а не державною власністю. Тому шкода, що завдавалась природі, юридично навіть не трактувалась як така, що була заподіяна самій державі.
Першочергове значення для комплексного формування екологічної політики мало ухвалення Верховною Радою України у червні 1960 року Закону «Про охорону природи Української РСР», яким, по суті, було запроваджено регулювання природокористування в Україні. Разом з тим він не виходив за межі поресурсного принципу, значною мірою був схожий на політичну декларацію, аніж на юридичний документ, не мав належного механізму реалізації. Неспроможність цього документа виконувати свої регулювальні функції в умовах командно-адміністративної системи призвели до швидкого наростання протиріч між інтересами захисту довкілля та подальшого соціально-економічного розвитку.
Починаючи з 1970-х років політична концепція вирішення екологічних проблем, що накопичувалися, у зв’язку з реальними проявами негативного техногенного впливу почала розвиватися значно швидше, ніж у попередні роки. Прийняті заходи, спрямовані на вдосконалення природоохоронної політики були більш дієвими. Однак орієнтована виключно на адміністративно-командні методи реалізації природоохоронна політика у радянський період не підкріплювалася стимулювальними механізмами і засобами економіко-податкового характеру.
У цей час природоохоронні заходи мали доповнювальний характер щодо господарської діяльності. Причому остання розглядалась майже виключно ізольовано, з безумовним пріоритетом. На практиці всі заходи влади з охорони довкілля залишались формальним, пустим політичним фразеологізмом і майже не впливали на покращення екологічного стану України.
Зважаючи на такі підходи, екологічна ситуація в Україні продовжувала погіршуватись, набираючи порівняно з 1950–1960-ми роками якісно нової складності. Широкий загал не мав доступу до правдивої інформації про справжні масштаби і характер забруднення природи, що також не сприяло зростанню ефективності екологічної політики.
Всі заходи влади, які вона вживала похапцем наприкінці 1970-х, не могли суттєво покращити цієї ситуації. «Турбуючись» про будівництво соціалізму та техногенну гонку, радянські керманичі ухвалювали рішення, які нерідко нівелювали попередні, спрямовані на покращення стану довкілля.
Автор: Альбіна Діхтяренко
.jpg)
.jpg)
