.jpg)
З виступу Василя Шевчука у
Національній академії управління
Перехід до політики енергоефективного розвитку – найактуальніша проблема і, водночас, головний пріоритет реформ для України! Причому з усіх можливих поглядів: економічного, екологічного, соціального, – адже нині як ніколи дотепер гостро постала необхідність забезпечити національну безпеку держави, зокрема енергетичну.
Так, на одиницю валового внутрішнього продукту економіка нашої країни витрачає утричі більше енергоресурсів, ніж розвинені країни Європи. Цей чинник суттєво впливає на конкурентоспроможність продукції, міжнародні відносини, рівень життя людей, подолання бідності працюючого населення, вирішення соціальних, екологічних та інших проблем.
Енергоємна структура виробництва, старіння основних фондів, зношеність великих інфраструктурних мереж, вразливість енергетичної, економічної та екологічної безпеки держави – до усіх цих проблем додаються старіння населення і демографічна криза, унаслідок чого звужується база екстенсивного розвитку традиційних галузей економіки.
Аналіз економічних процесів в Україні у 2000–2014 рр. підтверджує, що існує безпосередня кореляція між структурою економічного розвитку, енерговитратами й обсягами викидів парникових газів. Щоб досягти високих темпів зростання валового внутрішнього продукту, необхідно здійснити структурну перебудову економіки. Для цього держава має підтримувати розвиток машино-, авіа- та автомобілебудування, ракетно-космічної сфери, фармацевтичної та інших високотехнологічних галузей і секторів, а також малого й середнього підприємництва, що дають високий приріст ВВП і не споживають надміру енергоресурсів.
Одночасно з підвищенням конкурентоспроможності та енергоефективності національної економіки структурна перебудова, що ґрунтується на інноваційній моделі розвитку, сприятиме скороченню викидів парникових газів в атмосферу, зменшенню негативного впливу на клімат.
Уже зараз через глобальні зміни клімату, пов’язані з викидами в атмосферу значних обсягів парникових газів різними секторами економіки, погодно-кліматичні ресурси дедалі більше впливають не лише на різні сфери життєдіяльності населення, а й на темпи економічного розвитку.
Тому Україні потрібні глибокі всеохоплюючі реформи для розвитку, значні інвестиції, зокрема в промисловості, які б забезпечили перехід до нової політики розвитку, адаптували б суспільно-політичну та економічну модель держави до європейських стандартів.
У таких умовах постає пріоритетне завдання – обґрунтувати шляхи й механізми державного регулювання економічного розвитку, спрямовані на вирішення комплексу названих вище проблем.
У 2014-2015 роках за підтримки Програми розвитку ООН в Україні у співпраці з провідними експертами країн ЄС була проведена величезна науково-експертна робота за участю провідних вчених та експертів Національної академії наук України, Національної академії управління, Науково-дослідного економічного інституту Мінекономрозвитку України, Центру досліджень сталого розвитку (м. Київ) та ін. За результатами видана фундаментальна монографія, яка надіслана органам державної влади, науковим центрам та університетам [1].
Цілком природно, що головна увага була приділена базовим галузям і секторам економіки – енергетиці, промисловості, транспорту, житлово-комунальному господарству, аграрно-промисловому комплексу, що споживають основні обсяги енергетичних ресурсів і викидають в атмосферу найбільше парникових газів та забруднювальних речовин.
Енергетика – одна з найважливіших і водночас найбільш ресурсномістких та екологічно небезпечних галузей. Частка викидів лише стаціонарними джерелами галузі в загальному забрудненні атмосферного повітря досягає 36 %. Викиди діоксину сірки становлять 74 %, оксидів азоту – 58,1 %. Енергетичні підприємства є основними забруднювачами водних об’єктів і основними споживачами паливних ресурсів, яких в Україні постійно не вистачає (нафта, газ, гідроресурси), що створює загрозу для її енергетичної і національної безпеки [2].
Основні напрями розвитку паливно-енергетичного комплексу країни визначені в Енергетичній стратегії України на період до 2030 року, яка схвалена 24 липня 2013 р. Кабінетом Міністрів України.
Аналіз Енергетичної стратегії України на період до 2030 року свідчить, що вона не є достатньо обґрунтованим стратегічним документом, який міг би забезпечити сталий розвиток паливно-енергетичного комплексу й системи енергозабезпечення країни. Вона не дає відповіді на багато важливих питань щодо розвитку та функціонування енергетики в перспективі. Стратегія містить загальні заходи та орієнтири щодо зростання обсягів виробництва паливно-енергетичних ресурсів, які потребують свого періодичного коригування залежно від умов і потреб соціально-економічного розвитку країни. При цьому щоразу більшої уваги слід приділяти вирішенню проблем енергоефективності та енергозбереження. Від них безпосередньо залежать сталий розвиток економіки, конкурентоспроможність, вирішення соціальних та екологічних проблем, зменшення негативного впливу на зміну клімату, належне виконання міжнародних зобов’язань держави.
Україна має потужну багатогалузеву промисловість, що ґрунтується на використанні різноманітних запасів природних ресурсів, значному науково-технічному потенціалі, кваліфікованих інженерних і робітничих кадрах, має давні промислові традиції.
Донедавна промислову політику галузі визначала Державна програма розвитку промисловості України на 2003–2011 рр. Ця програма була дуже змістовним документом, що опирався на Послання Президента України “Європейський вибір України. Шляхом економічних і соціальних реформ”, прийняте у 2002 р. Однак далеко не всі завдання цієї програми вдалося реалізувати. Перманентні політичні зміни, глобальна фінансова криза та інші чинники національного й глобального характеру призвели до того, що за час реалізації державної програми промисловість України зросла на 17,5 % замість запланованих 80. Були монополізовані найбільш привабливі для олігархічного капіталу сектори промисловості, зросла фізична зношеність основних фондів, сповільнилися інвестиційні та інноваційні процеси, звузився внутрішній ринок, збільшився вивіз капіталу за кордон.
Спад промислового виробництва і стагнація засвідчили вичерпання старої моделі розвитку та зумовили необхідність структурної перебудови промисловості України. Змістом такої перебудови має стати зростання вагомості високотехнологічних секторів промисловості, зменшення частки ресурсо- та енергоємних експортних секторів промисловості, переорієнтація ресурсів на забезпечення потреб внутрішнього ринку та освоєння нових зовнішніх ринків продукції з вищим рівнем доданої вартості.
На жаль, ліквідація спочатку у 2010–2012 рр., а згодом і у 2014 р. Міністерства промислової політики України як спеціально уповноваженого органу виконавчої влади, не сприяла формуванню і реалізації державної політики розвитку промисловості. Унаслідок таких рішень влади розвиток промисловості припинився і триває спад.
Немає жодного стратегічного документа, який би на законодавчому рівні визначав державну промислову політику. Мінпромполітики України перед своєю ліквідацією оприлюднило проект Концепції Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості до 2020 р [3].
В Концепції зазначалося, що формування якісно нової державної політики є важливим чинником відновлення стратегічної ролі вітчизняної промисловості в стимулюванні економічного зростання та підвищенні конкурентоспроможності економіки України. А відновлювати, як відомо, значно складніше в умовах динамічного розвитку глобалізованої економіки, де вільні ринки дуже швидко займаються більш спритними конкурентами.
Потрібна державна промислова політика, яка б об’єднала інституційні (організаційно-управлінські) заходи, законодавчі та фінансово-економічні механізми, спрямовані на формування ефективної структури промисловості, підвищення рівня інвестиційної та інноваційної діяльності, зростання конкурентоспроможності промислової продукції, захист внутрішнього ринку й нарощування експортного потенціалу країни.
Транспорт. В умовах глобалізації стрімко зростають темпи й обсяги переміщення планетою товарів, людей, послуг і капіталів. XXI ст. характеризується небаченими раніше масштабами як вантажних, так і пасажирських транспортних перевезень. Значна їх частина є безпосередньою складовою процесу виробництва – промислового й сільськогосподарського. Надзвичайна мобільність властива й людям: зростають швидкість і вантажопідйомність автомобілів, літаків, суден. Відповідно збільшуються і масштаби шкоди, якої вони завдають природі.
За даними Європейського агентства з охорони навколишнього природного середовища, викиди в атмосферне повітря забруднювальних речовин від транспортних засобів украй негативно впливають на здоров’я людей і стримують процес досягнення цілей Кіотського протоколу. У загальній світовій структурі викидів діоксиду вуглецю частка транспорту становить понад 22 %, що перевищує обсяги викидів від промислового сектора економіки.
В Україні транспортний сектор займає 12 % у загальній структурі викидів СО2, а в абсолютному вимірі – 36,7 млн т [4]. Це не багато, якщо порівнювати з іншими країнами або з базовим 1990 р., коли Україна досягла піку викидів парникових газів (понад 700 млн т в еквіваленті діоксину вуглецю), а після розпаду СРСР різко скоротила їх унаслідок значного падіння валового виробництва товарів і послуг. Загальне скорочення викидів СО2 транспортними підприємствами України за період із 1990 до 2011 р. становить майже 60 %.
У всіх транспортних галузях України впроваджуються заходи з енергозбереження та зменшення небезпечних викидів в атмосферу, але їх недостатньо для того, щоб зупинити зростання обсягів шкідливих викидів, зокрема вуглекислого газу, і в перспективі зменшити їх. Уряд України не робить нічого, щоб у транспортній сфері вирішення проблеми набуло необхідного масштабу, відсутня цілеспрямована державна політика щодо скорочення викидів СО2 транспортним сектором, хоча Україна має для цього всі можливості й величезний потенціал, зокрема за рахунок розширення доступу до міжнародного вуглецевого фінансування.
Одним з пріоритетних питань політики енергоефективного зростання, що разом з економічними чинниками має важливе соціальне значення, є енергоефективна модернізація житлово-комунального господарства. Тут споживається близько 25 % від загальної кількості електроенергії країни та 40 % теплоенергетичних ресурсів. Втрати енергетичних ресурсів у житлово-комунальному господарстві становлять 45 %, тобто марно втрачаються 3,7 млрд м3 природного газу. Ефективність використання цих ресурсів у житловому фонді України у 3–5 разів нижча, ніж у розвинутих країнах Європи.
Основними політичними документами у цій сфері є Загальнодержавна програма реформування і розвитку житлово-комунального господарства, а також Галузева програма енергоефективності та енергозбереження на 2010–2014 рр. Однак термін дії їх закінчився.
Перехід до нової політики розвитку потребує удосконалення системи управління житловим фондом, розширення державно-приватного партнерства, створення умов для інвестиційної та підприємницької діяльності в галузі, інших напрямів реформування, враховуючи перегляд містобудівельної політики, започаткованої у 50-х роках минулого століття. Галузева стратегія розвитку, що проводиться Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, враховує сучасний стан і проблеми, які потребують розв’язання, основні положення вищезазначених політичних документів, європейський і світовий досвід, а також науково обґрунтовані напрями, шляхи та способи реформування галузі, модернізації й оновлення підприємств та інфраструктури житлово-комунального господарства країни.
Значні природно-ресурсні можливості для динамічного зростання має аграрний сектор, потенціал якого значно перевищує потреби внутрішнього ринку. Мобілізація цього потенціалу може сприяти прискореному розвитку економіки та її інтеграції в Європейський і світовий економічний простір.
Аграрний сектор економіки також є дуже чутливим до зміни клімату й значно залежить від погодно-кліматичних ресурсів. Політика його розвитку в умовах глобальних змін клімату базується на Стратегії розвитку аграрного сектора економіки на період до 2020 р., затвердженій розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 р. № 806-р. Але в цьому документі не згадуються проблеми зміни клімату та адаптації до них, не визначено напрямів зменшення викидів парникових газів і переходу галузі на засади енергоефективного зростання. Поза увагою залишився водний чинник забезпечення розвитку аграрно-промислового комплексу, який є доволі дефіцитним, але набуває усе більшого значення в умовах зміни клімату.
Підписання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, відкриває шляхи для залучення європейських агротехнологій та інвестицій в обмін на зерно та іншу сільськогосподарську продукцію. Середній прибуток на 1 га ріллі в країнах Європейського Союзу складає приблизно 500 євро.
Отже, використання української ріллі на такому ж рівні ефективності могло б дати щорічно 16,3 млрд євро прибутку. Цих коштів було б цілком достатньо для вирішення соціальних, економічних і медико-демографічних проблем українського села, забезпечення переходу аграрного сектора економіки України на стратегію сталого енергоефективного зростання.
Для того, щоб перейти до нової політики зростання, необхідні:
1) політична воля;
2) професійна система державного регулювання (управління);
3) науково-експертне середовище;
4) розвинуте й підтримуване державою громадянське суспільство.
Чи є політична воля? Скажімо так – вона з’являється під тиском зовнішніх і внутрішніх загроз і проблем, у тому числі в сфері енергетичної безпеки і необхідності збалансувати внутрішній ринок. Це починає трохи нівелювати апетити крупного олігархічного капіталу.
На жаль, система державного регулювання (управління) не є достатньо професійною, бо вона також була однією з мішеней поряд з системою національної безпеки й оборони. Але тут ще є резерви для залучення професіоналів і швидкого подолання цієї ситуації.
Науково-експертне середовище збереглося і готове забезпечувати розробку та підтримувати реалізацію державної політики розвитку. У свою чергу, держава зобов’язана підтримувати науку і змінити ставлення до національного економічного мислення.
Громадянське суспільство стає усе більш професійним і активним. Якщо держава налагодить постійний діалог – матиме широку суспільну підтримку.
Отже, на сьогодні усі складові єдиної по своїй суті системи перебувають на різних рівнях розвитку, в різних координатах співпраці. Для швидкого й ефективного переходу до енергоефективного зростання слід підсилювати й підтримувати практично кожен компонент, внести певні удосконалення в інституційну структуру державного управління та регулювання на засадах сталого розвитку, в контексті європейської інтеграції України.
Шевчук В.Я
доктор економічних наук, професор
20 березня 2015 р.
Джерела:
[1] Політика енергоефективного розвитку і зміни клімату. Монографія / В.Я.Шевчук, Н.Р.Малишева, Т.Т.Ковальчук, І.Г.Манцуров та ін. // За ред. В.Я.Шевчука – К.: ЦП «Компринт», 2014. – 218 с.
[2] Екологізація енергетики / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький. – К. : Вища освіта, 2002. – 111 с.
[3] Концепція Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.industry.gov.ua.
[4] Національний кадастр антропогенних викидів із джерел і абсорбції поглиначами парникових газів в Україні за 1990–2011 рр. – К. : Державне агентство екологічних інвестицій України, 2013.
