.jpg)
Зазвичай ми бажаємо один другому щастя, а тут раптом «Дорога від Щастя». Чому? Бо події, яким присвячено роман, проходять у поліському селі Щастя, яке колись називалося Церковище, але радянська влада вирішила, що має бути щастя у кожному селі, навіть якщо люди живуть у злиднях і тяжко працюють від зорі до зорі.
Події, точніше – ціла епоха простирається від війни до війни, довжиною у сім десятків років. Видно, що усе це було пережито й вистраждано самим автором ще з голодного повоєнного дитинства.
Якщо спробувати дати визначення роману одним словом, то, на мою думку, це – роман-дзвін. Не будемо питати, по кому він дзвонить – кожен, хто його почує, вирішить сам.
«А тому ніколи не питай, по кому дзвонить дзвін; він дзвонить і по тобі» – ці слова англійського поета Джона Донна (1572-1631) взяв епіграфом до свого роману Ернест Хемінгуей 75 років тому.
Білоруський письменник Василь Биков вміщував у свої романи події одного дня. Наш Василь Іванина простелив через свою «Дорогу…» життя одного героя – від війни до війни, від маленького Петрика, батько якого не вернувся з фронту у 44-му, і до діда Петра, який, вийшовши через ліс стрічати свого рідненького, так же рано осиротілого внука, і присівши безсило на окоренок зламаної сосни, благає: «Господи, не забирай моїх останніх сил, …не забирай мене до себе, ще встигнеш. Бо хто ж стріне мого Назарчика? Хто, якщо не дід?...» (с. 238).
Цим останнім питанням, кинутим у вічність, без сподівання на відповідь, автор і закінчує свій роман-дзвін. Закінчує, але не завершує – це вже не його справа, а лиш тих, по кому той дзвін б’є.
Починає ж свою «Дорогу…» автор з безжально поставленого діагнозу цілій епосі: «Зла сила змітає з родючої землі хати, цілі села, в яких було повно люду, стирає й пам'ять про донедавна живих селян. І вигарцьовує та зловорожа сила на спустошених землях і мертвих помешканнях танок своєї перемоги». І з болем задається першим питанням: «Піррової перемоги над ким?... Та в кого прохають захисту мовчазні свідки сучасного варварства і суцільної байдужості?» (с. 15).
От між першим і останнім запитаннями без відповіді, кинутими у Простір, автор і виписує свій роман – бездоганно точний образ українського Полісся за сімдесят років. За цим романом, прийде час, будуть вивчати історію краю, звичаї і менталітет людей – смиренних і струджених (написав «струджених» і прийшли слова Спасителя з Образу у Видубицькому монастирі: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас…» – Мф. 11:28-30).
Відображено в «Дорозі…» усе – і постійний голод дитини, яка пасла череду, щоб допомогти матері вижити й не дати дітям вмерти з голоду; і дитяче куріння гуртом висохлого листя вільхи, зібраного у дощ в середині куща; і ранкові загадування бригадиром роботи на цілий день матері; і жебрацькі трудодні та ще й погрози списати їх за найменшу провину; і обкладання податками за кожне деревце в саду; і скручений дротом носик у чоботі, аби їсти не просив; і прагнення батьків понад усе дати дитині освіту, щоб не залишалася в колгоспі «Червоний пахар», а вибивалася в люди («Учись дитино, бо темному і неграмотному гірко живеться» - с. 36); і тепла картопля у полив’яній мисці на вечерю; і такий достаток у прокурорів, що «навіть уявити не міг, як це людям по війні вдається купатися в розкошах» (с. 41); і багато чого іншого.
Згадується в романі і знаменита «Варенична» на Хрещатику, куди завжди намагалися зайти приїжджі з села Щастя до Києва, щоб скуштувати щастя у варениках з м’ясом і сиром; і політ Гагаріна у космос з несамовитою ейфорією, що ось ми які передові – випередили американців, головного ворога; і те, як семимильними шагами йдемо до щасливого життя; і те, як Радянський Союз несе світові мир і щастя…
Тільки не вдавалося пропаганді обманути дівоче серце. «Невже існують два світи: прорив у щасливе майбутнє людства – і струджені люди, її земляки, змучені злиднями й нестатками?», задавалася ще одним риторичним питанням наречена курсанта військового училища з села Щастя. «Не тулиться одне до одного тріумф і життя доведених до відчаю земляків» (с. 59-60).
«Дорога – ціла магістраль, а не стежка» (с. 149). Пройшов капітан Петро Прокопович і через Афганістан, був тяжко поранений, але не здався і наперекір долі не став «черевики й чоботи латати», а став учителем у школі. Кожному з його учнів «випала своя доля і свій шлях, та всі вони, хто краще, хто гірше, відбулися в житті» (с. 213).
Минула перебудова… Вирував Хрещатик, настали і відбулися зміни… Пройшов референдум першого грудня…
З Києва до батька в село Щастя приїхав син. І Петро говорить синові: «Системи змінюються, а пройдисвіти остаються вірними своїм принципам – прилаштуватися будь-що. Який без них світ? Ніякий. Вони вічні і невмирущі. Вони були, є і будуть в усі часи, в усі епохи, допоки житиме людина на Землі.
Такі, як ми, лишаються завжди в тіні. Таких, на щастя, більшість, бо уяви собі, якби всі були пройдисвітами? То вони одне одного зжерли б із потрохами, а світ згинув би.
З нас вони глузують. Не вміємо ми жить, кажуть. Не вміємо так, як вони, не вмієм. Це точно.
Батько ніби посвітлів, а на його чолі розійшлися зморшки – те, що він щойно сказав відверто, давно щеміло в ньому. Тепер йому стало легше, просторніше й вільніше дихати» (с. 181-182).
Нова війна, загибель онуків на Донбасі принесла нові страждання стомленій душі діда Петра, а з ними і прозріння: «Яку ж історію викладав учням ти, Петре Прокоповичу. Яку? Історію брехні, облуди, історію, замішану на оманливих ідеологічних догмах, вироблених імперією зла з одною метою: володіти не лише нашою землею, а й духом пригніченого народу… І це до «братнього» народу? Хіба це по-братньому?» (с. 229).
«Чого ж навчила тебе, Петре, історія твого народу?» (с. 231) – знову й знову ставить свої риторичні питання уярмлений життєвими негараздами старий дід Петро.
«Душі від Бога», подумав Петро Прокопович (с. 163). Інший Дід Петро – Утвенко Петро Дементійович, український ясновидець з села Дивин, що на межі Київської і Житомирської областей, який своїм неземним даром зцілив тисячі й тисячі людей, говорив нам, сидячи на старенькій тахті: «Бог на кожного долю родить». Душа і Доля невіддільні, бо обидві від Бога.
В романі лауреата Нобелівської премії Германа Гессе «Нарцис і Златоуст» (1930 р.) красивому і вільнолюбному художнику, мандрівнику і блукальцю від пригод і мирських гріхів до пошуку сенсу життя, від палкої закоханості до жалості, зломленому тілом Златоусту в останні миті земного буття, осяяного трепетними почуттями дружби з Нарцисом – аскетом і блискучим інтелектуалом, який пройшов іншу дорогу від монаха до предстоятеля монастиря, коли обидва друзі після розлуки усе ж таки зійшлися в кінці дороги від «Я» до «не Я», ввижається невловимий Образ Праматері Світу.
Мені здалося, що автору «Дороги від Щастя», який вболіває за душу і долю свого народу, Образ Праматері України вбачається у Рідній Землі.
Так слідуючи генетично закодованому відчуттю обов’язку перед «дітьми цієї землі», Василь Іванина пише свій сокровенний роман. Гірке сокровенне, у добу «суцільної байдужості» є ліками, гіркими ліками задля зцілення життєвих сил нації.
Місцями від прочитаного сльози застилали очі, і думалося – навіщо ти, авторе-друже, так…
Добре, хоч випусковий редактор Павло Щириця, син великого українця Олекси Степановича, нащадок славетного роду Холодноярських отаманів, на останній сторінці книги написав: «Дорога до Щастя». І це не помилка.
Per aspera ad astra – Крізь тяготи до зірок (давньоримський філософ, поет, стоїк Луцій Анней Сенека, 4 р. до н.е. – 65 р. н.е.).
Може, це й про долю України. Нехай так і буде!
Василь ШЕВЧУК, професор, 6 грудня 2018 року
*З виступу Василя ШЕВЧУКА у Національному музеї літератури України
