Послання Україні і Світу, або два сонця Юрія Щербака
Сивий, мудрий Юрій Щербак – письменник, дипломат, вчений, лікар, державний і громадський діяч – випустив у світ нове, мабуть, найдорожче, найвідвертіше і найгучніше (щоб достукатися) послання «
Україна в епоху війномиру: книга підсумків і пророцтв:» (Київ: Ярославів вал, 2020. – 352с.).
Нічого подібного українська література (а можливо – й світова) ще не знала. В одній книзі – геополітика, дипломатія, нобелівського рівня література (застережу заздрісників – це лише моя суб’єктивна оцінка), філософія, культура, теологія, історія, медицина (анатомія мозку), соціально-психологічна вірусологія, воєнна справа, екологія і глобальна зміна клімату, геостратегічні передбачення (пророцтва) та ін. Вистачило б на десятки докторських і кандидатських дисертацій у різних галузях науки.
Й усе це – крізь щемливі особисті підсумки і враження від подорожей, зустрічей з історичними особистостями, від власне пропущеної крізь себе жертовної, високої і смиренної долі простих людей в усіх куточках планети:
«Упродовж усього життя я блукав від людини до людини, від землі до землі, від захоплення до розчарування, від надії до зневіри. Й знову до віри в майбутнє. Я побував у тропічних лісах Аргентини на кордоні з Бразилією та Парагваєм і в ескімоських поселеннях Канади за Полярним колом, відвідував гігантські російські заводи на Уралі, де виготовляють ядерну зброю, виступав у Кремлі й Білому домі, в Давосі та штаб-квартирах ООН у Нью-Йорку й Женеві, був гостем на американській космічній базі Вандерберг на березі Тихого океану, з якої запускали надтаємні розвідувальні супутники. Я працював у холерних госпіталях у пустельній Каракалпакії, поборював епідемії в Україні, проводжав із мису Канаверал у космічний лет українського астронавта Леоніда Каденюка, бачив проказу в сибірському лепрозорії, стояв на даху саркофага над руїнами четвертого реактора в Чорнобилі й вислуховував скарги японських переселенців у зоні катастрофи АЕС Фукусіма. Одним з перших закордонних послів відвідав американський ядерний підводний човен.
Серед особливих неповторних спогадів – як я молився в печері у Віфлеємі, де народився син Божий; на Голгофі мені показали отвір у скелі, неподалік від «офіційного» Гробу Господнього, і сказали, що саме тут насправді було поховане тіло Христа. Незабутньою стала поїздка до сектора Газа й зустріч з Ясіром Арафатом, який розповів мені – як любить Україну.
Проте не ці мандрівки визначили сенс мого життя. Ним став шлях українського, київського хлопчика до України» (с. 30-31).
Шлях київського «хлопчика», осяяний двома містичними сонцями, який виріс і став маститим геополітиком, дипломатом, письменником, вченим – це історія шляху країни, в якій ми народилися й живемо, і хочемо, щоб в ній щасливо жили наші діти й онуки. Я б радив починати книгу з останнього тридцять першого розділу «Притча про три гори». Ця притча відрізняється від усіх попередніх фантастично-реалістичних притч, які в найбільш потрібні моменти перемежовують суворий, але літературно вишуканий текст книги.
Заключна, восьма притча про три гори – це хвилююче нерозривне кільце начебто снів «тепер вже старої людини» і реальних поглядів на життя мудрої сивої людини, що присіла відпочити на лавочці навпроти Центрального універмагу по дорозі до Майдану Незалежності, якої ніхто не помічає і до якої всім байдуже, «а друзі, співкласники, однокурсники чи дівчата моєї молодості на Хрещатику вже не з’являються. Вони або померли, або сховалися в останніх закутках своєї безсилої самотності» (с. 345).
«Я уявив своїх уже немолодих батьків – але не таких старих, як я сьогодні – як вони, потомлені, довбають залишки стін, вдихаючи їдкий цегляний пил світової війни. Хіба думали вони, що колись тут відпочиватиме їхній старий син – і тільки він згадуватиме їх у XXI столітті? Як пізнаємо ми одне одного, коли зустрінемося на небесах? Серце стискається від цих думок» (с. 345).
Така оголена відвертість і щирість автора йдуть крізь усе його послання.
Перш ніж викласти свої думки і враження на папір, я поклав справа на столику стопку з десятка книг Юрія Щербака, виданих вже після повернення з дипломатичної служби (2003), коли автор ще й працював радником з міжнародних питань президента України і голови парламенту, а зліва – «епоху війномиру». Усі попередні книги були видатними творами, але «книга підсумків і пророцтв» – це майже Джомолунгма (автор в студентські роки на домбайських скелях одержав значок «Альпініст СРСР», с. 345).
Іще раз переглянув книги «Велика шахівниця» і «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза» Збігнева Бжезінського (радника з національної безпеки президента США Джиммі Картера), а також «Світовий порядок: Роздуми про характер націй в історичному контексті» Генрі Кіссінджера (радника з національної безпеки і державного секретаря в адміністраціях президентів США Ричарда Ніксона і Джеральда Форда).
Так от, «Україна в епоху війномиру: книга підсумків і пророцтв» нашого Юрія Щербака нічим не поступається найбільш резонансним книгам одних з найвпливовіших геостратегів США Бжезінського і Кіссінджера. На мою думку, вона навіть глибша й багатогранніша, не кажучи вже про літературний вимір. Просто різниця – у масштабах держав і силі їх геополітичного впливу на глобальні процеси, у тому числі війни й миру, який вимірюється рівнем економічної і військової могутності держави.
Три головні виклики, за визначенням автора, стоятимуть перед Україною впродовж усього XXI століття, принаймні з особливою гостротою – під час його першої половини (с. 11-13):
1. Війна з Росією, яка визначила себе смертельним ворогом непокірливої незалежної України й намагатиметься знищити українську державу будь-якими методами (синдром failed state) – військовими; засобами гібридної війни; підготовкою перевороту легального – через зміну курсу держави. Мета одна – впокорити, ліквідувати українську державу та українську націю.
У «Слові печалі й надії» (с. 288-289) автор згадує, як двічі жив у Росії – вперше як евакуйований хлопчик-киянин (1941-1944), потім – як народний депутат СРСР від України (1989-1991). Пригадує, як у грудні 1941 року червоноармійці – всі вони згоріли у полум’ї війни, але врятували й витягли крізь хуртовину в російському неозорому степу загрузлу вантажівку ЗІС-5 з евакуйованими жінками й дітьми і не дали їм замерзнути й померти; а як депутат-посланець України – згадує немало шляхетних і притомних людей.
І з сумом пише: «Ідеалом міждержавних відносин між нами могли б у далекому майбутньому стати стосунки США і Канади: це різні за історією і державно-соціальною системою країни, з однією мовою і спільними цивілізаційними рисами, але різні за ментальністю та геополітичними орієнтирами, які навчилися поважати одна одну (автор в обох з них був послом України) і співіснувати, не намагаючись (із боку СЩА) поневолити слабкішу країну. В цьому – моя крихка надія» (с. 290).
2. Подолання жахливої економічно-технологічної й національно-психологічної відсталості України з-посеред країн Європи.
3. Побудова європейської за ментальністю, сильної, демократичної, справедливої Української держави.
СТАТИ СИЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ – ось завдання для України на XXI століття, ось передумова виживання країни в конкурентному середовищі нових часів. Ми повинні вижити, завоювати право на майбутнє й утвердитися в ньому, зупинивши смертельні кульбіти й танці над прірвою (с. 11-13).
Осмислені підсумки державотворчого, дипломатичного, політичного, медичного, екологічного, життєвого досвіду і роздумів, небайдужості до долі України Щербак вкладає в розділ «Потреба в сильній державі» (с. 114-135).
Автор дає визначення сучасної національної держави (nation state), яка є найновішим витвором історії XVII-XX століть; відповідає на питання: чому народи й нації так завзято борються за статус держави? Аналізує чинники, під впливом яких формувалася українська держава, з медичною точністю ставить діагноз основних її проблем (хвороб), без чого зцілення неможливе.
«Набравши формальну і, частково, фактичну незалежність, Україна посткомуністична, дико капіталістична втратила безцінний скарб – людей, сповнених віри в майбутнє. Замість оптимізму творців у душах мільйонів українців надовго оселилася гіркота, цинізм, зневіра, безсилля, ненависть до крадіїв народних багатств. І байдужість до долі держави» (с. 121).
І як професор-лікар не тільки в галузі медицини, а й суспільних недуг, виписує рецепти оздоровлення і зміцнення державного організму:
- Стимулювання українського державного націоналізму, відродження патріотичних почуттів гордості за Україну та українські звершення в усіх сферах життя… Це також стосується беззаперечного статусу української мови як державної, підтримки розвитку української культури.
- Збереження демократично-ліберальних принципів свободи і прав людини, свободи економічного життя та інших видів діяльності.
- Побудова сильних Збройних сил України й територіальних військ, оснащення найновішими видами зброї, розробка зброї помсти – зброї Судного дня – для покарання агресора, не виключаючи – за виняткових обставин – створення ядерної зброї.
- Інтеграція України в європейсько-атлантичні політико-економічні та політико-військові оборонні структури НАТО, забезпечення стратегічного партнерства з США, Канадою, Великобританією, країнами ЄС.
- Стимулювання «м’якої сили України» – культури й мистецтва, літератури, кінематографа, візуальних мистецтв…
- Організація спільних із зарубіжними країнами центрів науки і технології, вільних економічно-наукових зон, технопарків, створення сприятливого інвестиційного клімату для іноземних компаній.
А також – зрушити Україну з ситуації національної ганьби: злиднів, соціальної несправедливості, з одного боку, і олігархічної системи, яка загрожує самому існуванню держави й нації, з іншого – темного боку.
Наразі, під впливом зовнішніх загроз і дрібних внутрішніх чвар, зростає частка громадян, які поділяють думку автора: «Це неприємна, суспільно-небезпечна тема, але, боюся, в XXI столітті Україна побачить військові уряди» (с. 128). Згідно з соціологічними опитуваннями, громадяни України більше довіряють своїй безстрашній армії і безкорисливим волонтерам.
Вузловим актуалітетом для виставлення на правильні рейки модерної української держави XXI століття автор, з усіх можливих моделей побудови держави (соціалістичної, олігархічно-феодальної, ліберально-«безбережної», національно-демократичної, націоналістично-авторитарної, консервативно-диктаторської та ін.), перспективною для України уявляє національно-демократичну модель українського ліберально-демократичного політичного націоналізму європейського типу (с. 130).
Ідеологія поміркованого демократичного державного націоналізму (на якій будується більшість європейських держав, а також США, Канада, Мексика, Бразилія, Австралія і т.п.): це – віра в Україну, служіння національним інтересам України; це – здатність спертися на всі патріотичні сили українського суспільства: етнічних українців, які мають становити серцевину, хребет цієї системи, росіян, поляків, білорусів, євреїв, кримських татар, представників інших народів, які разом добровільно утворюють українську політичну націю, що будує національну державу Україна (с. 130).
Роботу варто проводити під гаслом «Ми родом з Київської Русі».
При цьому «…корабель української державності – цю застарілу, занедбану, недоладно-корупційну, незбалансовану конструкцію, що перебуває у штормовому морі під прицільним обстрілом ворога, – доведеться перебудувати, модернізувати, захистити додатковою бронею на ходу, без заходження в тихий порт, де є сухі доки й головне – є час, необхідний для прийняття оптимальних рішень.
Цього нема, й навряд чи Україні буде дано шанс зволікати з ремонтом, витрачаючи час на дрібні чвари…» (с. 129). Очевидною є першочерговість розв’язання проблеми єдності нації, ідеології побудови держави – цих духовних підвалин майбутнього. Люди повинні розуміти, за що вони борються, яке майбутнє вони будують» (с. 131-132).
Пафос книги Юрія Щербака – у трьох коротких, вистражданих рядках:
«Бережімо українську державу.
Вона потрібна кожному з нас.
Якщо не сьогодні, то завтра – неодмінно» (с. 135).
Вражає розділ «Зброя і війна майбутнього» (с. 239-252) – від історії гігантського кількісного і якісного стрибка озброєнь у XX столітті під час першої і другої світових воєн, до нових видів зброї – найсучасніших і найдорожчих – для третьої світової війни у XXI столітті (пророцтва щодо війни, або ж геостратегічні передбачення, не детерміновані жорстко, можливі й варіанти, а імовірність найгіршого з них – глобальної ядерної війни у четвертому десятилітті багато в чому залежатиме від долі України у третьому десятилітті, і це має вповні усвідомити цивілізована світова спільнота).
До нових видів зброї майбутнього автор, зі знанням справи, відносить:
1) штучний інтелект («елементи такої зброї вже існують…, причому керувати такими знаряддями смерті може анонімний електронний мозок»);
2) електромагнітна зброя («E-bomb, як називають цю зброю, стане незамінною у війні майбутнього…»);
3) лазерна зброя (нагадує «промені смерті»…);
4) безпілотні системи зброї (літальні, наземні, надводні та підводні апарати…);
5) гіперзвукова зброя («ракети, снаряди чи літаки, які рухаються з гіперзвуковою швидкістю, легко долають протиракетну оборону, а при попаданні в ціль виділяють колосальну кінетичну енергію руйнування»);
6) майбутня війна в космосі («у війні майбутнього переваги досягає той, хто може розмістити в космосі найбільше і найефективніше з’єднання розвідувальних і комунікаційних супутників»);
7) використання Великих Даних (Big Data) у воєнних цілях («може дати нові знання про людське суспільство, економіку, бізнес, природні процеси, психологію і поведінку людини, …зрозуміти стратегічну вразливість мостів через Дніпро, пізнати слабкості й недолугості державного механізму – й використати це знання під час війни»);
8) генетична, біологічна, хімічна зброя («створення нового типу Homo sapiens – «людини воюючої» – з запрограмованими бойовими характеристиками: відсутність страху, безжальність, жертовність, підпорядкування будь-яким командам»);
9) кіберзброя, кібервійна («могутня зброя, яка може призвести до мільйонів людських жертв та масштабних руйнувань. І зброя ця вже застосовується на нашій землі нашим ворогом» (с. 243-251).
Дивовижну обізнаність дипломата у нових видах зброї майбутнього, який недаремно провів свою службу в таких високотехнологічних країнах, як США, Ізраїль, Канада, і лікаря, який боровся з найнебезпечнішими епідеміями XX століття, Юрій Щербак підсумовує: «Цей короткий, звичайно ж, неповний огляд нових видів зброї, що застосовуватиметься (!) в XXI столітті, в епоху війномиру, наведений не для того, аби зайве полоскотати нерви читачеві чи налякати його зловісними примарами майбутнього – хоча причини для остраху є і вони очевидні…
Але хоч би що казали IT-шні ентузіасти про війну роботів, на плечі живої людини – солдата, офіцера – падає основний тягар боїв, а це – обпалені, розірвані тіла, тяжкі рани, контузії та депресії, це – ступінь мужності й мотивації солдата, який боронить свою землю (згадаймо безсмертних українських «кіборгів»).
Навіть найсучасніша зброя може відступити перед твердістю солдатської волі.
Так було, і так буде» (с. 251-252).
Україна володіє, здатна і має право розробляти й виготовляти більшість з перерахованих вище сучасних видів зброї майбутнього для свого захисту.
Проте не менш вагомою має стати «м’яка сила України» (с. 188-195). Автор цілковито підтримує й розвиває стосовно до України концепцію «м’якої сили» всесвітньо відомого американського політолога Джозефа Ная.
Свою зустріч з ним письменник Юрій Щербак описує так: «Худорлявий високий лисий чоловік мого віку, з живими рисами обличчя, в якому проглядало щось азійське, подивився на мене чорними очима, затиснутими у вузьких шпарках повік. Я представився як посол України в Канаді, й він, уважно змірявши мене поглядом, написав кілька теплих рядків на книжці, що її презентував в Оттаві. Книжка ця – «The paradox of American Power» (2002), в якій автор розвиває концепцію «м’якої сили» (с. 188).
Згідно цієї концепції силу чи слабкість держави визначають три головні джерела сили: військова могутність, економічна успішність та «м’яка сила», яка зводиться до ролі культури в процесах взаємодії держав, їх впливів одна на одну, а «перемога іноді може залежати не від того, чия армія переможе, а від того, чия історія переможе» (с. 189-190).
У висновках автора, який не тільки тривалий час був членом і очолював Комітет з національних премій України ім. Т.Шевченка, а ще в студентські роки «друкував у медінститутській багатотиражці свої перші оповідання, вірші й рисунки, й опановував на піаніно доволі складну техніку виконання бугі-вугі» (с. 344) і згодом по життю зустрічався з видатними мистцями світу, ніхто в Україні і в середовищі глобального українства (великі діаспори в Канаді, Аргентині, Австралії, США, Росії, країнах Європи), як своєрідного унікального явища, й не сумніватиметься:
«Україна має свою «м’яку силу». Про це свідчать міжнародні успіхи наших мистців – художників, композиторів, музикантів, співаків, диригентів, акторів балету, театру, цирку, окремих кінематографістів, …інші найвищі мистецькі вияви є предметом нашої національної гордості.
Проте «м’яка сила» України – це справді поки що м’яка, а отже квола, слабка, маловпливова сила, яка не є системною, підтримуваною державою, не стала справжньою всесвітньою славою України, як незалежної європейської держави» (с. 191).
Висновок: «у XXI столітті в світі повинні, нарешті, в повну силу зазвучати божественні українські голоси співаків, музикантів і поетів, має пролунати правдиве українське слово про нашу історію й нашу демократичну мрію. Нас зрозуміють. Нам повірять. Нас підтримають.
Світ нас чекає. Слово за нами» (с. 195).
Наскрізна сюжетна лінія книги – притчі, в яких автор «вловлює інколи великі й нерідко незбагненні істини, що в них минуле зустрічається з майбутнім, витворюючи нерозривне кільце вічного часу» (с. 348).
Притчі, та ще й у такій геостратегічній книзі – це щось неземне, але не для письменника й філософа Щербака (Бжезінський і Кіссінджер до такого б не додумались). Ось лише їх перелік, де назви говорять самі за себе:
- Притча про два сонця й таємничі знаки майбутнього (с. 29);
- Притча про корабель мертвих, зміну поколінь і безсмертя душі (с. 71);
- Притча про місто, яке мріяло про світле майбутнє (с. 110);
- Притча про дві пісні й два танці (с. 151);
- Притча про місце людини в історії (с. 252);
- Притча про божевільну мрію командувача ракетного комплексу (с. 296);
- Притча про довгу подорож до Фрітауна (с. 335);
- Притча про три гори (с. 343).
Переповісти ці притчі не можна, їх треба читати й думати. Притчі легко долають кольчуги байдужості і втрапляють прямо в душу, наповнюючи її світлом. Бо «втрата цієї душі означатиме загибель роду людського» (с. 316).
Як, чому і звідки явилась ця фантастична ідея про притчі, що вже втілює переосмислені усталені філософські погляди на час, простір, тіло і душу, світ ідей і чуттєвих речей (Платон, 427-347 рр. до н.е., в час зміни осьового часу людства)? І що означає таємничий знак про два сонця, який був, ймовірно, крізь глибини підсвідомості посланий автору в юності у 1956 році?
«Короткої червневої ночі 1956 року (було мені 22 роки, і я навчався на четвертому курсі київського медичного інституту) я побачив дивний сон; це був навіть не сон (бо сни, легкі й невиразні, як нічні метелики, забуваються так само швидко, як і приходять), а пророче видіння: ранок неймовірної чистоти і прозорості здіймався над землею, що нескінченністю своєю йшла за видноколо – і з тої космічної далини, з-поза розпеченого пругу повільно, немов повітряні кулі, виринали два сонця – з лівого і правого кутів панорами. Сонця велично й радісно здіймалися вгору по еліптичній орбіті, йдучи назустріч одне одному, але не зливаючись і не самознищуючись, а існуючи зосібна, зупинившись у найвищій точці над землею, заповнивши все довкруги – й мою душу також – рівним світлом незбагненного щастя і гармонії. Багато років потому я дізнався, що цей стан звався у середньовіччі illuminatio – духовне осяяння, прозріння, просвітлення…
Цей сон ніколи не йшов із пам’яті й тепер, коли задумав нову книгу про майбутнє, я вирішив, що немає кращої метафори, ніж цей віщий знак двох сонць, які присвічували мені протягом життя, вели мене дорогами часу до нових, невідомих, фантастичних часів третього тисячоліття.
Ніколи більше не повторився сон із двома сонцями, що визначив – я переконаний в цьому – моє майбутнє» (с. 29-30).
Таємні знаки – на те вони й таємні, а знаки – щоб не збитися з дороги. Можемо лише висловлювати суб’єктивні тлумачення чи прозріння, одначе коли побачимо пройдений шлях. Мені уявляється, що одне сонце – то для осяяння «шляху українського, київського хлопчика до України» (с. 31), друге сонце – на допомогу йому ж, дорослому – для освітлення шляху України.
У притчі про довгу подорож до Фрітауна автор розповідає: «Адже не було в танасіївців (чит. – українців) ні карт, ні маршрутних листів, ні GPS, ні надійних компасів – лише один орієнтир залишався: тьмяніючий розпечений диск сонця на Заході серед червоних передвечірніх хмар» (с. 336).
Таке уявлення просочується крізь світ ідей послання Юрія Щербака. «Ще деякий час Світло є між вами. Ходіть, поки маєте Світло, щоб вас не огорнула темрява, а хто ходить у темряві, не знає, куди йде» (с. 8; Ів. 12:35).
У «Коротких підсумках майбутнього» автор, зокрема, підсумовує:
Світ у XXI столітті вступив у нову епоху, докорінно відмінну від XX: не без того, що відбувається зміна Осьового часу людства (Axis time of mankind), його базових цивілізаційних параметрів. Остання зміна осьового часу людства відбувалася в 700-200 рр. до н.е., коли почалося переосмислення існуючих вірувань, міфів, звичаїв і були сформовані основні світові релігії – конфуціанство, буддизм, юдаїзм, антична філософія. У XXI столітті відбувається зміна фундаментальних поглядів на Матерію, Час, Людину, Свідомість, Державу, Владу, що матиме непередбачувані наслідки.
І в кінці «підсумків і пророцтв»: «У XXI ст. не виключений поділ України на частини, так само, як і розпад Росії та кардинальна зміна кордонів Європи і світу. Ядром нової України може стати Київська й Галицько-Волинська Русь, Слобідська Україна, Придніпровсько-Запорізький та Причорноморський край, Закарпатська та Буковинська Україна й Кримсько-Татарський край (Крим).
Не виключене приєднання до України колишніх етнічних українських територій і проголошення України центром нової держави Русь» (с. 339-343).
І хоч «доля України – в руках Божих, але Богові також потрібна наша допомога, наша озброєність вірою в перемогу та ракетними комплексами середньої дальності. Нам ще доведеться боронити наші землі, нашу волю. Нашу мову, нашу честь.
Нові покоління уважно прочитають цей текст» (с. 347-349).
І нинішнє покоління стане «новим», уважно прочитавши це послання.
Василь Шевчук, професор, екс-міністр екології та ядерної безпеки України, голова Українського товариства охорони природи
9 березня 2020 року